Він пильно дивився на бліде обличчя Енн, зараз її очі були знову розплющені.
— Я любив тебе, ти знаєш про це, — сказав він.
— Знаю.
— Але ти завжди була така мінлива, а мені не хотілося страждати.
— Нічого страшного, ми ще такі молоді, — відповіла Енн.
— Ні, я хотіла сказати: пробач мене, — промовила Сесі.
— Пробачити? — Том відпустив її руки і насторожився.
Ніч була тепла, звідусіль їх обгортав тремтливий запах землі, і щойно зазеленілі дерева дихали, шелестячи та шарудячи кожним листком.
— Не знаю, — відповіла Енн.
— Зате я знаю, — сказала Сесі. — Ти високий, ти найкрасивіший хлопець на світі. Сьогодні чудовий вечір, я завжди пам’ятатиму, як провела його з тобою.
І вона простягнула холодну чужу руку до його руки, яка пручалася, взяла її, міцно стиснула і зігріла.
— Однак, — сказав, кліпаючи очима, здивований Том. — Ти спочатку говориш одне, а потім інше. То ніби зі мною, а ніби десь далеко. Я вирішив покликати тебе на танці заради давніх часів. Спочатку спитав для годиться. А коли ми стояли з тобою біля колодязя, раптом відчув, що ти якось змінилася, справді змінилася. Стала іншою. З’явилося щось нове, лагідність якась… чи що… — він підшукував слова: — Не знаю, не можу сказати. Дивилася ти якось по-іншому. І голос був не той. І я збагнув, що знову в тебе закоханий.
— Ні, — сказала Сесі, — в мене, в мене!
— Але я боюся тебе любити, — продовжував він. — Ти знову розіб’єш мені серце.
— Можливо, — відповіла Енн.
«Ні, ні, я всім серцем тебе любитиму! — подумала Сесі. — Енн, скажи йому це, скажи за мене. Скажи, що ти полюбиш його всім серцем».
Енн промовчала.
Том тихо підсунувся до неї, лагідно взяв її за підборіддя.
— Я їду. У мене є робота, за сто миль звідси. Ти будеш сумувати за мною?
— Так, — сказали Енн і Сесі.
— Можна тебе поцілувати на прощання?
— Так, — підхопила Сесі, перш ніж дівчина встигла відповісти.
Він притиснувся губами до чужого рота. Тремтячи, він поцілував чужі губи.
Енн сиділа, ніби скульптура з білого мармуру.
— Енн! — вигукнула Сесі. — Підніми руки, обійми його!
Вона сиділа, окутана місячним сяйвом, ніби дерев’яна лялька. Він знову поцілував її в губи.
— Я люблю тебе, — шепотіла Сесі. — Я тут, це мене ти побачив у її очах, мене, а я тебе любитиму, навіть якщо вона ніколи тебе не полюбить.
Він трохи відсунувся, і вигляд у нього був такий змучений, ніби він пробіг сотні миль. Сидячи біля неї, Том промовив:
— Не розумію, що це коїться. Щойно…
— Що? — спитала Сесі.
— Щойно мені здалося… — він протер руками очі. — Неважливо. Відвезти тебе додому?
— Будь ласка, — сказала Енн Лірі.
Він свиснув коневі, мляво смикнув віжки, і віз помчав. Колеса застукали, зашаруділи, залитий місячним сяйвом віз котився дорогою. Була лише одинадцята година вечора. Навкруги рання весняна ніч. Повз них пропливали мерехтливі поля і солодкі луги, які пахнули конюшиною.
Сесі, дивлячись на поля, на луги, думала: «Я віддала б усе, усе на світі, щоби бути поруч із ним, з цієї ночі і назавжди». А в голові ледь відлунювали голоси батьків: «Будь обережна! Ти ж не хочеш втратити свою магічну силу, вийти заміж за простого смертного? Остерігайся, ти ж не хочеш цього».
«Так, хочу, — подумала Сесі — навіть якщо доведеться пожертвувати цим, хоч тут і зараз, тільки була б я йому потрібна. Тоді не треба було б мені більше тинятися весняними вечорами, не треба вселятися у птахів, собак, кішок, лисиць. Лише бути з ним. Тільки з ним одним».
Дорога під ними шурхотіла, біжучи вперед.
— Томе, — обізвалася нарешті Енн.
— Що? — він байдуже глянув на дорогу, на коня, на дерева, небо та зірки.
— Якщо ти коли-небудь, у майбутньому, в будь-який час, потрапиш в Меллін-Таун в Іллінойсі — це кілька миль звідси — можеш зробити мені послугу?
— Можливо.
— Можеш зайти там до моєї подруги? — невпевнено сказала Енн Лірі, затинаючись.
— Навіщо?
— Вона моя добра подруга… Я розповідала їй про тебе. Я дам тобі адресу. Зачекай секундочку.
Віз зупинився на подвір’ї ферми, вона дістала з сумочки олівець та папір і, поклавши листок на коліно, почала писати при світлі місяця.
— Ось, тримай. Прочитаєш?
Він подивився на листок і спантеличено кивнув.
— Сесі Еліот, вулиця Вербова 12, Меллін-Таун, Іллінойс, — прочитав він.
— Зайдеш до неї коли-небудь? — спитала Енн.
— Коли-небудь, — відповів він.
— Обіцяєш?
— Але який це має стосунок до нас? — сердито буркнув він. — І для чого мені всякі папірці, імена?