Він зім’яв листок у кульку і сховав у кишеню пальто.
— Будь ласка, обіцяй! — благала Сесі.
— … Обіцяй… — повторила Енн.
— Гаразд, гаразд, тільки не докучай! — вигукнув він.
«Я втомилася, — подумала Сесі. — Не можу більше залишатися тут. Пора додому. Сили закінчуються. Мене вистачає лише на кілька годин, коли я ось так мандрую вночі. Але на прощання…»
— … На прощання, — сказала Енн.
Вона поцілувала Тома в губи.
— Це я тебе цілую, — мовила Сесі.
Том відсторонив від себе Енн Лірі і подивився на неї, зазирнув їй у саму душу. Він нічого не сказав, але його обличчя повільно, дуже повільно розслабилось, зморшки зникли, напружені губи зм’якли, і він ще раз пильно глянув на осяяне місяцем обличчя.
Потім допоміг їй зійти з воза і швидко, не сказавши навіть «на добраніч», помчав дорогою.
Сесі покинула Енн.
Ніби вирвавшись з полону, Енн Лірі скрикнула, побігла по срібній доріжці до будинку і зачинила двері.
Сесі трохи затрималася. Очима цвіркуна вона подивилася на нічний весняний світ. Якийсь час, дивлячись очима жаби, вона посиділа на самоті біля ставка. Очима нічного птаха глянула вниз із високого, залитого місячним сяйвом в’яза і побачила, як гасне світло у двох будиночках — тому, що поблизу, та в іншому, що за милю звідси. Вона думала про себе, про сім’ю, про свою дивну здатність до магічних подорожей, про те, що ніхто з їхнього роду не може одружуватися з людьми, які живуть в цьому безмежному світі за пагорбами.
— Томе? — Її ослабла душа летіла у нічному птахові під деревами, над безкраїми полями дикої гірчиці. — Томе, ти все ще бережеш той листок? Ти навідаєш мене якогось дня, а може, року, коли-небудь? Ти впізнаєш мене? Глянеш в моє обличчя і згадаєш, де бачив мене востаннє, відчуєш, що любиш мене, як я люблю тебе, всім серцем і назавжди?
Вона зупинилася: навкруги — лише прохолодне нічне повітря, до міст і людей мільйони миль, десь там далеко ферми, луги, річки та пагорби.
— Томе… — прошепотіла тихенько.
Том спав. Була вже глибока ніч, його одяг акуратно висів на стільцях та спинці ліжка. Його рука лежала біля голови на білій подушці, долонею догори, а на долоні покоївся клаптик паперу із адресою. Мить за миттю його пальці повільно згиналися на дюйм і міцно стиснули листок. Том навіть не ворухнувся, навіть не помітив, як на мить чорний дрізд тихо і м’яко пригорнувся до вікна, яке переливалося відблисками місячного світла, безшумно спурхнув, завмер — і полетів над сонною землею геть на схід.
Хлопець-невидимець
Вона схопила велику залізну ложку і луснула нею по засушеній жабі, збила її на порох і з цим порохом говорила, поки хутко товкла його своїми кам’яними ручицями. Її сірі оченята-намистинки повсякчас зиркали на хатину. Щораз, як вона поглядала на неї, у вузькому вікні зникала чиясь голова, ніби ховаючись від пострілу чийогось дробовика.
— Чарлику! — гукнула Стара. — Ану, давай виходь! Я тут готую чарівний порошок із ящірки. Він добре впорається з іржавим замком! Виходь, кому кажу. А то зараз як влаштую землетруса або лісову пожежу чи навіть захід сонця опівдні!
З усіх звуків навколо було чути лише, як теплий гірський відсвіт лягає на високі дерева понад їх запах живиці, серед притлумленого базікання вивірок на підбитих мохом колодах і шелестіння мурашок, які тонкою бурою цівочкою оббігали босі ноги Старої, обплетені венозною сіточкою.
— Хай тобі грець! Два дні вже надголодь сидиш у цій хаті, — хекала баба, теленькнувши ложкою об плаский камінь, від чого пухкенький сірий капшук із чарами сам повернувся на її поясі. Од Старої тяжко несло потом. Підвівшись, вона рушила до будиночка з меленим земноводним у руці. — Давай виходь!
Дещицю порошку жінка втиснула у замкову шпарину.
— Гаразд. Я сама тебе дістану! — прохрипіла баба і покрутила круглу ручку своїми брунатними пальцями спочатку в один бік, потім — в інший.
— О, Господи, — протягла вона, — та розчахни ж ти ці двері!
Проте нічого так і не розчахнулося. Жінка підсипала в замок іншого зілля і затамувала подих. Легіт ворушив складки довгої задрипаної спідниці синьої барви, а Стара все перебирала вміст своєї похмурої торби в пошуках жахливого лускатого гаддя та оберегів, сильніших від жаби, яку вона вбила кілька місяців тому, побоюючись саме такої сутужної хвилини.
Вона чула, як за дверима сопів Чарлі. На початку тижня його батьки чкурнули в якесь містечко Озарку,[14] лишивши хлопця на самоті, а той не схотів із цим миритися та пробіг цілі шість миль, аби тільки дістатися Старої — чи то якоїсь їхньої своячениці чи то тітки або й узагалі десятого коліна родички. І чхати він хотів на всі її витребеньки.
14
Озарк (