Але два дні тому, звикши до того, як хлопець повсякчас крутився попід ногами, Стара надумала подовжити це затишне товариство. Вона вколола себе попід хирлявою лопаткою, зібрала на голку три кров’яні перлинки, плюнула через правий лікоть, розчавила ногою цвіркуна і тієї самої миті вп’ялася лівою рукою у Чарлі, прокричавши: «Сину мій, ти мій син на вічнії віки!»
Із переляку Чарлі, геть немов той сторопілий заєць, кинувся додому, дременувши навпростець через кущі.
Та де там! Стара зі спритністю перістої ящірки загнала пацана в тупик, тому Чарлі мусив сховатися в халупі діда-відлюдника, де забарикадувався і ні за що не хотів виходити, хай би що відьма робила: гупала бурштинового кольору кулаком у двері, вікна чи дошки зі свищами, палила свої переможні ритуальні вогнища і торочила, що тепер він по-справжньому її син, і потому.
— Чарлику, то ти тама? — питала вона і буравила вхідні двері пронизливим поглядом вертлявих очей.
— Де ж мені ще бути? — зрештою відгукнувся він із надзвичайною втомою в голосі.
Раптом він стоїть, ладний зомліти на підлогу? Стара з надією колупала круглу ручку дверей. Мабуть, вона трохи переборщила із жаб’ячим порошком, і тепер замок остаточно заїло. Вічно з чарами в неї так, думалося бабі: то недоворожить, то перешаманить, а так щоби точно вгадати із заклинанням, то геть ніколи. Дідько би все це вхопив!
— Чарлику, мені просто бракує кумпанії по вечорах, ні з ким руки погріти над багаттям. Мені потрібен хтось, кому нескладно було би вдосвіта принести хмизу, хто ганяв би зальотних волоцюг, що забрідають сюди з першими туманами! Синку, мені треба не тебе самого, а твого товариства. — Вона облизала губи: — А знаєш що, виходь, і я тебе дечому навчу!
— Чому ти мене навчиш? — із підозрою в голосі обізвався хлопець.
— Навчу, як купувати речі задешево і продавати втридорога. Як ловити взимку горностая, як, скрутивши йому голову, принести тепленьким у задній кишені. Га?
— Фе, — відповів Чарлі.
— Навчу, як бути куленепробивним, — заквапилася вона. — Якщо хтось у тебе встрелить, тобі нічого не буде.
Чарлі мовчав, і стара заходилася переповідати секрет свистячим шепотом:
— Треба в п’ятницю накопати коріння роговика, коли місяць уповні, вплести його в білу шовкову нитку і носити на шиї.
— Ти з'їхала з глузду! — промовив Чарлі.
— Навчу, як замовляти кровотечу, причаровувати тварин, вертати зір сліпим коням — я тебе навчу геть усьому! Як вилікувати здуття в корови і зняти наврок із кози. А хочеш, навчу, як ставати невидимим?!
— Ух-ти, — почулося від хлопця.
Серце Старої калатало, немов біблійні бубни Спасіння.
Ручку повернули зсередини.
— Ти з мене глузуєш, — не повірив Чарлі.
— Нє, не глузую, — вигукнула Стара. — Леле, Чарлику, та ти в мене будеш прозоренький, немов віконце. Геть-чисто будеш невидимий. Дитинко, та ти сам не йнятимеш цьому віри, коли все побачиш!
— Справді невидимий?
— Справді невидимий!
— А ти мене не зачаклуєш, якщо я вийду?
— Синку, і пальчиком не торкнуся.
— Ну, що ж, — неохоче простягнув Чарлі, — тоді згода.
Двері відчинилися. На порозі босоніж стояв хлопець, понуривши голову і мало не впершись підборіддям у груди:
— Хочу бути невидимим, — промовив він.
— Спершу треба вловити кажана, — відказала Стара. — Нумо шукати!
Зголоднілому вона згодувала трохи в’яленої яловичини, а потім спостерігала, як він дряпається вгору на дерево. Чарлі піднімався все вище і вище, а Стара все думала про те, як добре бачити його на маківці дерева і як добре взагалі мати його поруч після стількох самотніх років, коли й «доброго ранку» нікому було сказати, крім як пташиному посліду чи сріблястим слідам слимаків.
Невдовзі під дерево пурхнув кажан зі зламаним крилом. Стара його підхопила: такого теплого, верескливого, із порцеляновими зубками, — поки, горлаючи, Чарлі спускався вслід за літуном. Хлопець стискав одну свою руку іншою.
Тієї ночі, коли місячне проміння скубло потихеньку запашні соснові шишки, із глибин широкої синьої сукні Стара видобула довгу срібну голку. Притлумлюючи своє збудження і приховані передчуття, вона добре-предобре націлила холодний інструмент у мертвого кажана.
Давним-давно Стара збагнула, що незважаючи на всі можливі солі та сірку в неї не виходили жодні чудеса. Але вона не покидала думки та мрії, що одного дня диво нарешті станеться, вибухне кармазиновим цвітом і срібними зорями на доказ того, що Бог пробачив тій молодиці, якою вона колись була, її рожеве тіло й рожеві думки, її тепле тіло й теплі думки… Щоправда, досі Господь мовчав і жодного знаку не подавав. Знала про це сама лиш Стара, і більше ніхто.