— І то правда.
— Що ж, — поволі приймав рішення Чарлі, — сьогодні ще походжу невидимим, а вже взавтра розчаклуєш мене, Стара.
— Мені ти видаєшся істотою, що загадала собі стати чимось, для чого народжена вона не була, — зауважила Стара, не зводячи погляду з жука, який повз по колоді поруч.
— Це ти про що? — стрепенувся Чарлі.
— А як ти гадаєш? — заходилася пояснювати відьма. — Мені довелося попітніти, зачакловуючи тебе. Тепер ворожбі треба дати трохи часу самій розвіятися. Знаєш, як ото фарба вигоря на сонці.
— Ти! — викрикнув хлопець. — Це ти зі мною таке зробила! Розчакловуй мене, чуєш? Зроби мене видимим!
— Ану цить! — шикнула вона на нього. — Саме розвіється. Спочатку з’явиться рука, потім нога і так далі.
— Тільки подумай: по горах гулятиме, наприклад, одна тільки моя рука видима — на що це буде схожим?!
— На п’ятикрилу пташинку, яка скаче по камінню та кущах ожини.
— А якщо нога?
— На маленького рожевого зайчика, який плигає в чагарнику.
— А голова без тіла?!
— На волохату повітряну кульку, яку вітер приніс із карнавалу!
— І скільки повинно пройти часу, доки я не стану видимим повністю! — спитав хлопець.
Жінка обережно зауважила, що процес може затягтися на цілий рік.
Він простогнав. Почав хникати, закусювати губи і стискати кулаки:
— Це ти мене зачаклувала! Ти зі мною таке вчинила. Казна-що накоїла зі мною. Як я тепер піду додому?
Жінка кліпнула очима.
— Дитинко, ти можеш залишитися в мене. Тобі тут буде добре. Я тебе годуватиму і плекатиму.
— Ти це спеціально! — раптом випалив він. — Стара карга! Ти просто хочеш лишити мене в себе під боком!
Хлопець прожогом дременув через чагарі.
— Чарлику, повернися!
Тільки недовго звіддаля чулися його здушене хлипання і шелестіння ніг по м’якому темному моріжку.
Стара трохи зачекала, а потім розпалила перед хатою вогнище.
— Він іще повернеться, — прошепотіла вона собі під носа. А потім ніби звернулася до самої себе: — Зате в мене всю весну і до кінця літа буде кумпанія. А коли втомлюся від нього чи схочу тиші, просто відправлю його додому.
Удосвіта Чарлі тишком повернувся. Сірого раннього ранку він прослизнув по галявині, вкритій памороззю, до Старої, що наче вибілений цурпалок розляглася перед розпорошеним попелом.
Хлопець умостився на купці річкової ріні і прикипів поглядом до жінки.
Відьма не наважувалася дивитись ні на втікача, ні крізь нього. Адже від нього не долинало жодного звуку, то хіба вона могла знати, що він поруч? Ні, не могла.
Він сидів, і на його щоках проступали сліди сліз.
Удаючи, ніби вона прокидається — а насправді, Стара не склепила очей від смерку до світання, — жінка закрехтіла і підвелася, позіхнула і розвернулася до вранішнього сонця.
— Чарлику?
Вона пробігла очима по соснах, підліску, небу і далеких горах. Вона знову й знову гукала його. Їй так і кортіло вп’ястися в хлопця очима, та Стара вчасно схаменулася.
— Чарлику? Агов, Чарлику?! — кричала вона, і відлуння повторювало за нею його ім’я.
Обличчя хлопця розтяглося у вишкірі. Раптом він збагнув, що попри таку їх близькість, стара відьма почувається геть самотньою. Можливо, він навіть відчув у собі таємну силу, таку собі вбезпеченість від усього світу. Як же він міг не тішитися власною невидимістю?
— Куди ж міг подітися цей хлопчина? — вголос мовила Стара. — От би хоч десь зашелестіло, то я б, напевно, і сніданком його нагодувала.
Відьма готувала їжу в мовчазному роздратуванні через постійну мовчанку Чарлі. Грудинка, нанизана на рожен із гілочки горіха-гікорі, шипіла і плювалася жиром.
— Він не може не почути цей аромат, — пробубнила вона.
Поки стара відвернулася, Чарлі поцупив свинину і згамав її, аж за вухами лящало.
— Хай Бог милує! — розвернувшись, скрикнула жінка і підозріло обвела поглядом узлісся: — Чарлику, то був ти?
Чарлі обтер руками губи.
Стара підтюпцем обійшла галявину, вдаючи, ніби намагається відшукати гонивітра. Зрештою їй спала на думку розумна ідея, і вона із незрячим поглядом, махаючи руками в повітрі, рушила прямо на Чарлі.
— Чарлику, де ж ти є?
Геть наче блискавиця, він уникнув Старої, пірнувши їй під пахву.
Жінка ледве стрималася, щоби не кинутися йому навздогін. Адже за невидимцями просто так не поганяєшся. Отже, вона із набурмосеним виглядом та буркотінням усілася біла багаття, щоби підсмажити ще трохи м’яса. Однак усякий кусень свинини, який шкварчав на вогні, потрапляв у руки шалапута, котрий щораз після кожної нової крадіжки тікав подалі від кострища.