— Я знаю, де ти! — врешті-решт закричала Стара, в якої аж пашіли щоки. — Онде ти! Онде! — галасувала вона і, не хиблячи, тицяла пальцем в хлопця, куди б він не давав дьору упродовж наступних п’яти хвилин.
— Я чую, коли ти ступаєш по билинках трави, буцаєш по квітці або ламаєш галузочку. У мене надзвичайний слух, а вуха тендітні, мов пелюстки троянди. Вони чують навіть, як рухаються зорі!
Хлопець нишком чкурнув у сосновий бір, тукнувши на прощання:
— Зате нічого не почуєш, якщо я сидітиму на камені. От просто візьму і сидітиму!
Цілісінький день він стирчав на своїй оглядовій брилі, відкритий усім вітрам. Не ворушився, аж закусив губу.
Коли Стара збирала хмиз у лісі, то відчувала на спині погляд-нишпорку Чарлі. Їй так кортіло проторохтіти йому щось на кшталт: «Агов, я бачу тебе! Бачу! Надурила дурника. Наплела про хлопців-невидимців. Онде ж ти!» Проте ковтнула жовчну образу і замкнула її за міцно зціпленими вустами.
Наступного ранку Чарлі озлобився. Чого він тільки не робив. Спершу заходився вискакувати з-за дерев. Корчив їй жаб’ячі гримаси, ропушачі гримаси, павучі гримаси, відкопилював пальцями губи, вибалушував налиті кров’ю очі, задирав носа так, що можна було зазирнути в його ніздрі і побачити, як ворушаться думки в його голові.
Одного разу вона з переляку навіть упустила оберемок хмизу, але вдала, ніби злякалася сойки.
Він робив вигляд, ніби збирається задушити Стару.
Вона аж була здригнулася.
Якось він удав, що ось-но вдарить її попід коліно або плюне на щоку.
Відьма навіть оком не змигнула і знаку не подала.
Він висолоплював язика, витворював химерні лячні звуки. Ворушив своїми капловухими, від чого вона мало не пирскала сміхом і таки не стрималася одного разу, але швидко викрутилася:
— І як я всілася на саламандру? Хух! Треба ж було так вигулькнути!
Жахливої кульмінації все це божевілля сягнуло опівдні.
Адже рівно в полудень Чарлі прибіг у долину голий голісінький!
Приголомшена Стара ледве не впала навзнак!
— Чарлику! — мало не плакала вона.
Чарлі в чому мати народила збіг на пагорб однією стежиною і спустився іншою: нагий, мов день, нагий, мов місяць, геть чисто сонце, чисто немовля-нарожденець. Босі ноги лопотіли-мерехтіли в очах, ніби крила колібрі у поземному леті.
Стара ніби проковтнула язика. А що тут було їй казати? Чарлику, іди вберися? Безсоромнику, що ж ти коїш? Годі? Могла вона? Ох, Чарлику, Чарлику, Боже! То що, тепер уже можна йому сказати? Ну?
Вона спостерігала, як він витанцьовував на великій брилі, голий, наче в день свого народження, тупав босими ногами, ляскав руками по колінах, втягував та віддимав незасмаглого живота, наче якусь циркову повітряну кульку.
Жінка заплющила очі і стала молитися.
Минуло три години, і вона стала вголос благати:
— Чарлику, Чарлику, йди до мене! Маю щось тобі сказати!
Мов опалий з дерева листок, прилетів він до неї. Слава Богу, вдягнутий.
— Чарлику, — гукнула вона, вглядаючись поміж сосон. — Я бачу твій палець на правій нозі. Оно він.
— Справді? — перепитав він.
— Так, — глибоко зітхнула Стара. — Стирчить у траві, наче рогата жаба.[15] А он і твоє ліве вухо бринить у повітрі, ніби рожевий метелик.
Чарлі затанцював.
— Я виднішаю, виднішаю!
Стара кивнула:
— Бач, і щиколотка вже вигулькнула!
— Мені потрібні обидві ноги! — командирським тоном заявив Чарлі.
— Уже маєш.
— А руки?
— Я вже бачу, як одна з них ворушиться в тебе на коліні, мов косарик.
— Інша?
— Теж ворушиться.
— В мене тулуб видно?
— Майже повністю.
— Стара, мені без голови додому ніяк. «Додому», — стомлено подумала вона.
— Нє, — вперто і сердито заявила жінка. — Немає в тебе ще ніякої голови. Геть нема, — збилася баба на крик. Голова — насамкінець. — Ні-ні, голови не видно, — наполягала вона й далі.
— Немає голови? — заголосив хлопець.
— Ой, уже є. Боже мій, уже є, є в тебе твоя клята голова! — здалася й гарикнула відьма. — Неси сюди мого кажана з голкою в оці!
— Оосьоо! — Чарлі жбурнув їй нетопира. І хлопчачий вереск заповнив долину, гуляючи нею відлунням іще довго по тому, як підліток дременув додому.
Стара з якоюсь такою сухою втомою зібрала розкиданий хмиз і рушила назад до своєї халупи, зітхаючи та балакаючи до себе самої. А Чарлі йшов услід за нею, тепер справді невидимий. Вона його не бачила, зате добре чула. Ось упала соснова шишка: глибоко під землею продзюрчав струмок або вивірка подряпалася вгору по гілляці. У присмерках вони сиділи вдвох із Чарлі край багаття. І він був невидимий, а вона все прагнула нагодувати його грудинкою, яку він відмовлявся брати, того довелося з’їсти м’ясо самій, а потім, трохи почаклувавши для діла, вона вклалася спати біля Чарлі, зробленого з паліччя, ганчір’я і ріні. Біля Чарлі, досі теплого, такого рідного їй сина, який куняв, такий милий, в її тремких материнських обіймах… вони гомоніли з ним сонними голосами про золоту всяку всячину, доки вогнище повільно-повільно не вщухло, коли вже благословлялося на світ…
15
Насправді, «рогатими жабами» в Північній Америці часто називають рогатих ящірок із роду фринозома (Phrynosoma), що зазвичай мають округлий тулуб, укритий численними ріжками. США охороняються законом і вважаються офіційними плазунами-символами штатів Вайомінґ і Техас.