Пожилець із горішньої кімнати
Він пам’ятав, як уміло й обережно бабуся вправлялася із холодними нутрощами курчат, одне за одним витягаючи з них різні дива: блискучі завитки кишок, що пахли м’ясом, м’язистий кавалок серця, воло з різноманітними зернятками всередині, як уміло і спритно вона розпатрувала курча і позбавляла його усіх чинів своєю маленькою пухкою рукою. Їх вона відділяла одне від одного, щось кидала до каструлі з водою, а щось на газету, щоби пізніше віддати собаці. Далі йшов обряд таксидермії,[16] начинка птаха вимоченим, приправленим хлібом, а за ним — швидка операція з накладання тугого шва блискучою голкою.
Такі хвилини були одними з найбільш хвилюючих за всі одинадцять прожитих Дугласом років.
Загалом, він налічив дванадцять ножів у різних скрипучих шухлядах магічного кухонного столу, з якого бабуся, привітна, біловолоса стара чарівниця з лагідним обличчям, видобувала приладдя, щоби творити дива.
Дуґлас мав поводитися тихо. Йому дозволялося стояти з протилежного боку столу, ледь висунувши вкритого веснянками носа за його край, і спостерігати, але мовчки, тому що будь-яке хлоп’яче базікання могло розвіяти всі чари. Просто чудо, як бабуся шепотіла беззубим ротом таємні закляття і трусила над столом срібними баночками, посипаючи птаха приправами, які були, на Дуґласову думку, не чим іншим, як порохом із мумій і перетертими кістками індіанців.
— Бабусю, — нарешті сказав Дуґлас, порушивши тишу. — А я всередині такий самий? — він показав на курча пальцем.
— Так, — відповіла вона. — Трохи охайніший на вигляд, але приблизно такий самий.
— І в мене цього більше! — додав Дуґлас із гордістю за свої нутрощі.
— Так, — сказала бабуся. — Більше.
— А в дідуся ще більше. Його живіт так випирає, що він може ставити на нього лікті.
Бабуся засміялась і похитала головою.
Дуглас сказав:
— А у Люсі Вільямс із нашої вулиці, у неї…
— Мовчи, дитино! — наказала бабуся.
— Але ж у неї…
— Тобі нема ніякого діла до того, що там у неї. Це інше.
— Чого це воно в неї інше?
— Колись до тебе прилетить комаха-бабка і зашиє тобі рота, — переконано сказала бабуся.
Дуглас почекав трохи, а тоді запитав:
— А звідки ти знаєш, що я такий самий всередині, бабусю?
— Ой, та біжи вже куди-небудь!
У двері хтось подзвонив.
Дуґлас біг через вітальню і крізь віконця у дверях бачив солом’яного капелюха. Дзвінки лунали один за одним. Дуґлас відчинив двері.
— Доброго ранку, дитя. Господиня вдома?
З витягнутого, гладенького, горіхового кольору обличчя на Дуґласа пильно дивилася пара холодних сірих очей. Чоловік був високим і худим, при собі мав портфеля, валізу і парасольку, на руках носив дорогі щільні рукавички, а на голові — страшенно нового солом’яного капелюха.
Дуґлас відступив назад.
— їй не до того.
— Я хотів би винайняти кімнату нагорі, про яку йдеться в оголошенні.
— У нас десятеро пожильців, і ту кімнату ми вже здали. До побачення!
— Дугласе! — бабуся раптом з’явилась позад нього. — Доброго вам дня! — звернулась вона до незнайомця. — Не звертайте уваги на дитину.
Стиснувши губи, чоловік ступив у дім. Дуґлас дивився, як вони зникають на сходах, і слухав, як бабуся докладно розповідає про усі вигоди кімнати, що нагорі. Незабаром вона вже збігла вниз, накидала на Дуґласа купу постільної білизни з шафи і звеліла мерщій віднести її новому пожильцю.
Дуґлас зупинився на порозі кімнати. Вона дивно змінилася, просто тому, що у ній був незнайомець. Жахливий і делікатний капелюх лежав на ліжку, парасолька надійно сперлась на стіну. Вона нагадувала дохлого кажана зі складеними крилами.
Дуґлас блимав на парасольку.
Незнайомець стояв посеред зміненої кімнати — високий, дуже високий.
— Ось! — Дуґлас розсипав білизну по ліжку. — Ми сідаємо до столу рівно опівдні. Якщо ви спуститесь пізно, то все вичахне. Бабуся подає обід хвилина у хвилину кожного дня!