Високий незнайомець відлічив десять нових мідяків і з брязкотом висипав їх у кишеню Дуґласової сорочки.
— Будьмо друзями, — похмуро сказав він.
Як смішно, що у дорослого чоловіка не було інших грошей, крім мідяків, цілої купи мідяків. Ні тобі срібла, ні тобі десятицентовиків, ні четвертаків. Тільки нові мідні центи.
Дуґлас насупився, але подякував.
— Я вкину їх до своєї скарбнички, коли поміняю їх на десятицентовик. У мене вже шість доларів п’ятдесят центів десятками. Я візьму їх до літнього табору в серпні.
— Мені треба вмитися, — сказав той дивний чоловік.
Якось опівночі Дуґлас прокинувся від грози, що гриміла надворі. Сильний холодний вітер розхитував будинок, дощ тарабанив у шибки. А тоді прямо за вікном безшумно вдарила блискавка. Дуґлас пам’ятав, з яким жахом він дивився на свою кімнату, таку страшну і незнайому у світлі миттєвого спалаху.
Саме так було зараз із цією кімнатою. Він стояв і дивився на незнайомця. Кімната стала іншою, вона невловимо змінилася через цього чоловіка, який, немов блискавка, освітив її собою. Дуґлас повільно відходив до дверей, а незнайомець ішов на нього.
Двері зачинились перед самим носом хлопчика.
Дерев’яна виделка понесла вгору картопляне пюре і знову опустилась порожньою. Містер Коберман, саме так його звали, приніс дерев’яну ложку, виделку і ножа, коли вперше спустився до обіду.
— Місіс Сполдінґ, — мовив він, — у мене свої куверти. Прошу, подавайте мені саме їх. Сьогодні я обідатиму, але від завтрашнього дня лише снідатиму і вечерятиму.
Бабуся метушилася туди й сюди, вносячи паруючі супниці і тарілки з бобами і картоплею, прагнучи справити на нового пожильця хороше враження, а Дуґлас клацав срібною ложкою об тарілку, бо виявилося, що містера Кобермана це дратує.
— Я знаю фокус, — заявив Дуґлас. — Дивіться. — Він зачепив зубчик виделки нігтем і почав указувати нею на різні ділянки столу, як чаклун. Куди б він не вказав, звідти долинав металевий звук, схожий на тоненький голосок феї. Звісно, це був простий трюк. Дуґлас непомітно притискав ручку виделки до поверхні столу. Дерево посилювало вібрацію, як резонатор. Виглядало все досить магічно.
— Тут, там і он там, — радісно вигукував Дуґлас, знову і знову чіпляючи нігтем виделку. Він направив її на суп містера Кобермана, і звук долинув із нього.
Горіхове обличчя містера Кобермана заклякло і страшенно напружилося. Він скривив губи й відіпхнув тарілку із супом, а тоді сперся на спинку стільця.
Миттю з’явилася бабуся.
— Щось не так, містере Коберман?
— Я не можу їсти цей суп.
— Чому ж?
— Бо я ситий і більше не подужаю. Дякую.
Містер Коберман вийшов з їдальні, люто озираючись.
— Що це ти щойно утнув? — суворо спитала у Дугласа бабуся.
— Нічого. Бабусю, а чого він їсть дерев'яною ложкою?
— А тобі яке діло? Коли тобі до школи?
— Через сім тижнів.
— О небо! — мовила бабуся.
Містер Коберман працював ночами. Кожного ранку він приходив звідкись о восьмій, ковтав легенький сніданок, а тоді міцно спав у своїй кімнаті увесь жаркий день, після чого приєднувався до решти пожильців за щедрою вечерею.
Через такий режим містера Кобермана Дуґласові було наказано поводитися тихо. Це було нестерпно. Тому коли бабуся кудись виходила з дому, Дуґлас ходив маршем вниз і вгору сходами, бив у барабан, обстукував стіни кулькою для гольфу або просто репетував по три хвилини перед дверима кімнати містера Кобермана чи зливав воду у вбиральні сім разів поспіль.
Містер Коберман і вухом не вів. У його кімнаті було тихо. Він не скаржився. Ані звуку за дверима, він просто спав і все. Це було дуже підозріло.
Дуґлас відчував, як усередині нього білою квіткою розпускається прекрасне, рівне полум’я ненависті. Ту кімнату він тепер називав лігвом Кобермана. Коли там жила міс Седлоу, кімната потопала у яскравих квітах. Тепер же вона стояла пустою, голою, чистою, холодною, усе на своєму місці, усе таке чуже і ненадійне.
Ранком четвертого дня Дуґлас ішов сходами нагору.
Напівдорозі до другого поверху було велике, залите сонцем вікно із жовтогарячими, пурпуровими, синіми, червоними і бордовими скельцями. Чарівними ранками, коли світло, падаючи крізь вікно, приземлялось на сходи і з’їжджало поруччям униз, Дуґлас, немов зачарований, стояв біля нього і дивився на світ через різнобарвні шибки.
Ось зараз світ став синім: під синім небом ходили сині люди, їздили сині машини, дріботіли сині собаки.