— Я не про чудо кажу. Я кажу, що як у неї всередині усе було б інше! Не таке, як у мене.
— Ну, тоді це була б не зовсім людина, чи не так, хлопче?
— Мабуть, ні, діду. Діду, а в тебе є серце і легені?
Дідусь захихотів.
— Ну, по правді, я не знаю. Ніколи їх не бачив, бо ніколи не ходив до лікарів, не робив знімки. Тож може бути, що я всередині однорідний, немов та картоплина.
— А у мене є шлунок?
— У тебе точно є! — гукнула бабуся з порогу. — Бо я його годую! І легені в тебе є, бо ти репетуєш так, що і мертвого збудиш. І ще в тебе є брудні руки, які треба помити! Вечеря готова. Діду, ходи. Дугласе, бігом!
Навколо заметушилися пожильці, що спускалися до вечері, тож якщо дідусь і хотів розпитати Дуґласа про те, звідки взялися ті чудернацькі питання, то втратив таку можливість. Якби початок вечері затримався ще хоч на мить, картопля б охолола, а бабуся — навпаки.
Усі пожильці, окрім містера Кобермана, який похмуро мовчав, сміялись і базікали за столом, але принишкли, коли дідусь прочистив горло. Він кілька хвилин поговорив про політику, а тоді перейшов до хвилюючої теми низки дивних смертей, що недавно сталися в місті.
— Цього досить, щоб старий редактор нашорошив свої вуха, — сказав він. — Усі такі молоді. Юна міс Ларсон, що жила навпроти балки, наприклад. Її знайшли три дні тому, причина смерті невідома, тільки все тіло вкрите якимось наче татуюванням, а вираз на обличчі такий, що і Данте здригнувся б. І та юна леді, як її звали? Вайтлі? Зникла безвісти, і ніхто її більше не бачив.
— Такі штуки творяться все врем’я, — із повним ротом заявив містер Бріц, автомеханік. — Бачили список Бюро пошуку зниклих? Отакенний, — він показав. — І ніхто так і не взнає, де дівається більша часть.
— Хтось хоче ще гарніру? — Бабуся накладала щедрі порції начинки з курчати. Дуґлас дивився і думав, що у цього курчати було два види нутрощів: ті, що дали йому Бог і людина.
Гм, а як щодо трьох видів нутрощів?
Га?
Чому ні?
Розмова далі точилася навколо загадкових смертей. «А ви чули, тиждень тому Маріон Барсумян померла від серцевого нападу, але, може, це ніяк не пов’язано? — Чи пов’язано? — Та це маячня! — Забудьте вже, хіба обов’язково говорити про таке за вечерею», — і так далі.
— Не можна знать усе точно, — сказав містер Бріц. — Може, в городі завівся вампир.
Містер Коберман перестав жувати.
— Зараз, у 1927-му році? — сказала бабуся. — Вампір? Розкажіть ще.
— Аякже, — сказав містер Бріц. — Їх вбивають срібними кулями. Згодиться любе срібло. Вампири його ненавидять. Я читав десь у книжці. Точно, так і є.
Дуґлас поглянув на містера Кобермана, який тримав у руках дерев’яного ножа з виделкою і в кишенях якого лежали тільки мідні монети.
— Нерозважливо судити поспіхом, — сказав дідусь, — і наперед навішувати ярлики. Невідомо, що це за вампір, гоблін чи троль. Це може бути що завгодно. Не можна всіх ділити на категорії з ярликами і казати, що ці поводяться так, а он ті інак. Це нерозумно. Усі вони люди. Люди, які скоїли щось. Саме так, люди, які скоїли щось.
— Перепрошую, — сказав містер Коберман. Він підвівся з-за столу і пішов на свою нічну роботу.
З’явилися зорі, вийшов місяць, гуляв вітер, цокав годинник, на світанку били куранти, зійшло сонце — і ось він, новий ранок, новий день, і містер Коберман, який ступав тротуаром після своєї нічної роботи. Здалеку за ним слідкував Дуґлас, немов маленький механізм, що гудів і уважно дивився мікроскопічними очима.
Опівдні бабуся пішла до бакалійника.
Як завжди, коли її не було вдома, Дуґлас не менше трьох хвилин покричав під дверима містера Кобермана. Як завжди, не почув нічого у відповідь. Тиша була жахлива.
Дуґлас побіг униз і взяв запасного ключа, срібну виделку і три кольорові скельця з розбитого вікна, які він зберіг. Він повернув ключем у замку і повільно прочинив двері.
У кімнаті стояла напівтемрява, вікна були завішені. Містер Коберман у піжамі лежав на простирадлі, спокійно дихаючи. Він не ворушився. Вираз обличчя анітрохи не перемінився.
— Агов, містере Коберман!
Рівне дихання луною відбивалося від сірих стін.
— Містере Коберман, агов!
Дуґлас підійшов до ліжка, стукаючи об підлогу кулькою для гольфу. Він гукнув ще раз, але відповіді не було.
— Містере Коберман!
Нахилившись над ним, Дуґлас торкнувся його обличчя зубцями срібної виделки.
Містер Коберман зморщився, закрутився у ліжку, важко застогнав.