Реакція. Добре. Класно.
Дуґлас витяг шматок блакитного скла з кишені. Подивившись крізь нього, він опинився у блакитній кімнаті, у блакитному світі, що так само відрізнявся від знайомого йому, як і червоний. Блакитні меблі, блакитне ліжко, блакитні стіни і стеля, блакитні дерев’яні столові прибори на блакитному комоді, похмуре синє обличчя містера Кобермана, його блакитні руки і груди, що мірно піднімались і опускались. А ще…
Голодна пітьма розплющених очей містера Кобермана, що пильно дивились на нього.
Дуґлас відскочив і опустив блакитне скельце.
Очі містера Кобермана були заплющені.
Він глянув крізь скельце — розплющені. Без нього — заплющені. Ще раз — розплющені. Скельце геть — заплющені. Кумедно. Дуґлас тремтів від захоплення експериментом. Крізь скельце було видно, як жадібно, зголодніло визирали крізь повіки очі містера Кобермана. Без нього ж здавалось, що вони міцно заплющені.
Але решта Коберманового тіла…
Його піжама розчинилась у повітрі. Мабуть, так на неї подіяло блакитне скельце. Або вона зникла через те, що була на містері Кобермані. Хлопчик скрикнув.
Він міг бачити крізь стінку живота містера Кобермана, прямо всередину!
Містер Коберман був справжнім посібником з геометрії.
Чи чогось такого.
В ньому містилися штуки різного розміру і форми.
Дуґлас хвилин п’ять здивовано стояв, роздумуючи про блакитні, червоні, жовті світи, що існували усі разом, один поруч із одним, як скельця у великому вікні на сходах. Пліч-о-пліч, різні кольори, різні світи; містер Коберман сам так сказав.
То ось чому розбилося кольорове вікно.
— Містере Коберман, прокиньтесь!
Жодної відповіді.
— Містере Коберман, де ви працюєте ночами? Містере Коберман, де ви працюєте?
Легкий вітерець гойдав блакитну штору на вікні.
— У червоному світі чи у зеленому? А може, у жовтому, містере Коберман?
Над усім панувала блакитна скляна тиша.
— Почекайте, — сказав Дуґлас.
Він спустився на кухню, витяг велику скрипучу шухляду і взяв найбільшого, найгострішого ножа.
Він спокійнісінько пройшов через вітальню, піднявся сходами, відчинив двері кімнати містера Кобермана, увійшов і зачинив їх за собою, тримаючи в руці гострого ножа.
Бабуся саме вкладала пиріг у сковороду, коли в кухню увійшов Дуґлас і поклав щось на стіл.
— Бабусю, ти знаєш, що це таке?
Вона мельком глянула поверх окулярів.
— Ні, не знаю.
Річ нагадувала еластичну квадратну коробку яскравого жовтогарячого кольору. З неї стирчали чотири сині квадратні трубки. Пахла вона незвично.
— Ти колись бачила таке, бабусю?
— Ні.
— От і я так подумав.
Дуґлас вийшов із кухні, лишивши коробку на столі. Через п’ять хвилин він повернувся із чимось іще.
— А як щодо цього?
Він виклав на стіл яскраво-рожевий ланцюжок із пурпуровим трикутником на кінці.
— Не заважай мені, — сказала бабуся. — Це усього лише якийсь ланцюжок.
Повернувшись наступного разу, він тримав у руках безліч кілець, квадратів, трикутників, пірамід, прямокутників та інших форм. Усі вони були податливими, пружними, немов зробленими з желатину.
— Це не все, — сказав Дуґлас, висипаючи їх на стіл. — Там, де я їх узяв, є ще.
— Авжеж, авжеж, — заклопотано, неначе здалеку сказала бабуся.
— А ще ти помилялася.
— В чому?
— Що всі люди однакові всередині.
— Не верзи дурниць.
— Де моя свинка-скарбничка?
— Там, де ти її покинув — над каміном.
— Дякую.
Він протупотів у вітальню і дістав свою скарбничку.
Дідусь прийшов з роботи о п’ятій.
— Діду, ходімо нагору.
— Зараз синку. А навіщо?
— Я тобі дещо покажу. Воно не дуже гарне, але цікаве.
Дідусь хмикнув і пішов услід за онуком нагору до кімнати містера Кобермана.
— Тільки бабусі не розповідай. Їй не сподобається, — сказав Дуґлас. Він штовхнув двері. — Ось.
Дідусь розкрив рота.
Дуґлас запам’ятав наступні кілька годин на все життя: коронера і його помічників, що стояли над оголеним тілом містера Кобермана, бабусю, що стояла внизу і розпитувала, що там таке трапилося, і дідуся, який хитким голосом говорив:
— Я відвезу Дуґласа на канікули, надовго, щоб він забув усе це жахіття, усю цю моторошну справу.
Дуґлас казав:
— Чого я маю боятись? Тут немає нічого страшного. Мені не страшно.
Коронер здригнувся і мовив:
— Коберман мертвий, це точно.
Його помічник вкривався потом.
— Ви бачили, що у нього в каструлях з водою? І що загорнуте в папір?