— О Боже мій, Боже мій, так. Я бачив.
— Ісусе.
Коронер знову нахилився над тілом Кобермана.
— Збережемо це в таємниці, хлопці. Це не вбивство. Це акт милосердя. Одному Богові відомо, що ще могло статися, якби не цей хлопчик.
— Ким був Коберман? Вампіром? Чудовиськом?
— Можливо, я не знаю. Але не людиною, — коронер спритно провів пальцями по шву.
Дуґлас пишався своєю роботою. Він добряче поморочився. Слідкуючи за бабусею на кухні, він запам’ятав, куди треба засиляти нитку і як водити голкою. Тому він упорався з містером Коберманом так само вправно, як і бабуся з будь-яким із курчат, яких вона відправляла в піч.
— Я чув, як хлопець казав, що Коберман залишався живим навіть після того, як він витяг з нього усе це, — коронер дивився на трикутники, пірамідки й ланцюжки, що плавали у каструлях. — Він усе ще жив. Боже.
— Він справді так сказав?
— Так.
— Тоді що ж убило Кобермана?
Коронер витяг кілька стіжків зі шва.
— Це… — мовив він.
Світло холодно блиснуло на скарбах, що наполовину визирнули зі сховища; у грудях Кобермана лежали шість доларів п’ятдесят центів срібними монетами.
— Я гадаю, Дуґлас дуже мудро вклав свої гроші, — сказав коронер, швидко загинаючи «начинку» назад.
Посланець
Мартін знав, що знову прийшла осінь, бо Пес, забігши у будинок, впустив вітер і холод, і запах яблук, що під деревами перебродили на сидр. У темних кучерях шерсті Пес приніс золотарник, останні ниточки павутиння, шерсть білки, лушпиння жолудів, пір’їну вільшанки, тирсу недавно розпиляних дров і буре листя, що злетіло з полум’яних кленів. Він стрибав. Злива шматочків папороті, гілочок ожини, болотної трави проливалась на Мартінову постіль, і він кричав від захоплення. Ім’я цьому неймовірному звіру було Жовтень!
— Сюди, хлопчику, сюди!
І Пес улігся, щоб зігріти Мартіна осінніми ватрами і багаттями, щоб заповнити кімнату тонкими або густими, сухими або вологими ароматами далеких земель. Навесні він пахнув бузком, ірисами, скошеною травою газонів; влітку — морозивом, феєрверками, повітряними зміями, жаром сонця. Але восени! Осінь!
— Як там надворі, Пес?
I лежачи біля Мартіна, Пес, як завжди, розповідав. Лежачи біля Пса, Мартін переживав осінь, геть як у ті часи, коли хвороба ще не вибілила його обличчя і не уклала до ліжка. Це був його зв’язківець, його довірений, швидконога часточка його самого, котру він відправляв бігати, кружляти, винюхувати, збирати і повертатись, щоб принести дрібку часу і матерії зі світів міста, полів, від струмків, ріки, озера, з підвалу, горища чи комірчини з вугіллям. По сто разів на день йому діставалося соняшникове насіння, гравій, молочай, кінський каштан і густий вогнистий аромат гарбузів. Пес човником бігав крізь марева всесвіту, вбираючи своїм хутром усі його дива. Простягни руку і торкнись їх…
— Куди ти бігав уранці?
Але він і без слів знав, що Пес протупотів тими схилами, де осінь лежала хрусткими пластівцями, де діти качались у величезних, як похоронні вогнища, шелестких купах. Неначе вкриті листям, але пильні мерці, вони дивились, як Пес і світ проносяться повз них. Мартін тремтячими пальцями прочісував густу шерсть, читаючи історію довгої подорожі. По стерні полів, через блискучий струмок у яру, через мармурову рівнину цвинтаря, у ліс. У цю п’янку і пряну пору тепер вже Мартін бігав за своїм посланцем, туди, сюди і, врешті, додому!
Двері спальні прочинились.
— Твій пес знову бешкетував.
Мати внесла тацю з фруктовим салатом, какао і грінками. Її блакитні очі суворо дивилися на нього.
— Мамо…
— Вічно він щось розкопує. Цього ранку вирив яму в саду міс Таркін. Вона страшенно сердиться, і не дивно — це вже четверта яма за тиждень.
— Може, він щось шукає.
— Дурниці, просто він усюди пхає свого носа. Я замкну його, якщо він не поводитиметься пристойно.
Мартін подивився на неї, як на зовсім чужу людину.
— Не роби цього! Як же я про все довідаюсь? Що я знатиму, якщо Пес мені нічого не розповідатиме?
— То он що він робить — розповідає тобі щось? — спитала мама тихіше.
— Коли він приходить, я дізнаюсь про все, геть усе!
Вони обидва дивилися на Пса і на розсипи сухої землі та насіння на ковдрі.
— Він може бігати скільки йому заманеться, якщо припинить гребти землю там, де не треба, — сказала мати.
— Сюди, хлопчику, сюди!
І Мартін прикріпив олов’яну пластинку до собачого нашийника: