Пес гавкнув. Мати відчинила двері на вулицю і випустила його.
Мартін сидів і слухав.
Ішов тихий осінній дощ, і здалеку було чутно, як біжить Пес. Дзвінкий гавкіт стихав, гучнішав і знову стихав, коли він бігав через луг і долину, щоб привести містера Голловея і змащено-металевий запах оздобленого сніжинками годинника тонкої роботи, що він його полагодив у своїй крамниці. А може, Пес приведе містера Джейкобса, бакалійника, чий одяг густо пропах селерою, латуком, помідорами і таємничим ароматом червоних бісенят, намальованих на банках шинки. Містер Джейкобс і його невидимі бісенята часто махали Мартіну з подвір’я унизу. Пес також міг привести містера Джексона, місіс Гіллспай, містера Сміта, місіс Голмс, будь-якого друга чи знайомого, на якого він натрапляв, кого перестрівав, умовляв, кому надокучав, і, врешті, кого приводив на обід чи чай з печивом.
Зараз Мартін чув кроки, що супроводжували Пса під легким дощем. Унизу пролунав дзвоник, мама відчинила двері, загомоніли голоси. Мартін сів рівніше, його обличчя засяяло. Скрипнули сходи. Почувся лагідний, молодий жіночий сміх. Звісно, це ж міс Гайт, його шкільна вчителька!
Двері широко відчинились.
Мартін був не один.
Ранок, полудень, вечір, ранкова і вечірня зоря, сонце і місяць кружляли разом із Псом, який справно доповідав про температуру ґрунту й повітря, колір землі та дерев, щільність туману і дощу, а також — і це найголовніше — знову і знову приводив міс Гайт.
У суботу, неділю і понеділок вона пекла для Мартіна кекси з апельсиновою глазур’ю і приносила йому з бібліотеки книжки про динозаврів і печерних людей. У вівторок, середу і четвер йому якось вдалося виграти в неї у доміно, а потім у шашки. Скоро, запевняла вона, він і в шахах її розгромить. У п’ятницю, суботу і неділю вони балакали без угаву. Вона була така молода, така вродлива, так сміялася, її м’яке волосся сяяло каштановим кольором пори року за вікном. Її легка, впевнена і швидка хода зігрівала йому серце кожного разу, коли він її чув. І крім усього цього, вона знала мову знаків, легко перекладаючи те, що казав Пес, і читаючи символи, які вона своїми дивовижними пальцями вишукувала у його кожусі. Із заплющеними очима, тихо сміючись, вона голосом провісниці сповіщала про минуле й майбутнє, гадаючи по скарбах, які потрапляли їй у руки.
А в понеділок по обіді міс Гайт померла.
Мартін повільно підвівся у ліжку.
— Померла? — прошепотів він.
Померла, відповіла мати, так, померла, загинула в автомобільній катастрофі за милю від міста. Померла, так. Смерть віщувала Мартіну холод, віщувала тишу і білизну, зиму, що прийшла задовго до свого строку. Смерть, тиша, холод, білизна. Думки кружляли, пірнали і тихо опускались додолу.
Мартін думав, обійнявши Пса, відвернувшись до стіни. Пані з волоссям кольору осені. Пані, яка лагідно сміялась, але ніколи не насміхалась, яка слідкувала очима за його губами, щоб спіймати кожнісіньке його слово. Пані, що показала йому іншу осінь. Вона розповідала про світ те, що не договорив Пес. Вона була жвавим серцебиттям посеред непорушного сірого полудня. І це биття згасло…
— Мамо? Мамо, а що люди роблять на цвинтарі, під землею? Просто лежать?
— Просто лежать.
— Лежать? І це все? Не дуже це весело.
— Заради Бога, воно й не має бути весело.
— Хіба вони не можуть зрідка пострибати чи побігати, коли втомляться лежати? Бог такий нерозумний…
— Мартіне!
— Ну, я гадав, він придумає для людей щось краще, ніж вічно просто лежати лежма. Це ж неможливо. Ніхто так не може! Я спробував якось. І Пес пробує. Я командую: «Замри!» — і він якийсь час прикидається мертвим, а тоді йому це набридає, він махає хвостом чи розплющує одне око і дивиться на мене, показуючи, як йому нудно. Б’юся об заклад, що люди на цвинтарі теж так роблять, правда, Пес?
Пес гавкнув.
— Думай, що говориш! — сказала мати.
Мартін подивився за вікно.
— Б’юсь об заклад, так вони і роблять.
Осінь вже догола опалила дерева, а Пес бігав усе далі, переходив струмки, блукав, як завжди, цвинтарем і повертався у сутінках. Там, де він пробігав, його супроводжували такі залпи гавкоту інших собак, що від них трусилися шибки.
В останні дні жовтня Пес поводився так, ніби вітер перемінився і став дути з невідомих земель. Він тремтів, стоячи на ґанку. Скавучав, не відводячи погляду від полів за містом. Він більше нікого не приводив до Мартіна. Просто годинами стояв, мов прив’язаний, і дрижав, а тоді зривався з місця, наче його хтось кликав. Кожного вечора він повертався все пізніше, повертався один. Із кожним вечором Мартін усе глибше і глибше поринав у свою подушку.