— Тімоті, — із-за розмальованої стіни почувся знайомий зміїний голос. — Тімоті боїться темряви!
Леопардів голос! Цей клятий Леонард!
— Мені просто подобаються свічки, от і все, — з докором прошепотів Тімоті.
Ще сліпучіший спалах, ще сильніша громовиця. Переливи буйного реготу. Грюкання дверима і прицмокування, вигукування і шелестіння одеж. Липкий туман просочувався крізь вхідні двері. А із туману, поправляючи і доводячи до ладу свої крила, гордо виступив високий і статечний чоловік.
— Дядько Ейнар!
Тімоті кинувся з усіх своїх худих ніг, вбіг прямісінько у туман, крізь зелені, сплетені в павутинку тіні, прямісінько у розпростерті дядьком Ейнаром обійми. Дядько його підняв.
— Ти маєш крила, Тімоті! — Він підкинув хлопчика, легкого і худого, як тріска, як засохлий чортополох. — Крила, у тебе є крила, лети!
Обличчя внизу завертілися. Темрява закружляла. Будинок ніби вітром здуло. Тімоті почувався легесеньким морським бризом. Він змахнув своїми руками. Дядько Ейнар упіймав його і ще раз підкинув до самої стелі, яка, здавалося, валиться на нього, наче спалена до вугликів стіна.
— Лети, Тімоті, лети! — кричав Ейнар своїм басовитим голосом. — Махай крилами, махай!
Десь між лопаток Тімоті з’явилося незвичайне відчуття — звідти немов виростали корені, проривалися назовні, щоби розквітнути новісінькими, ще вологими перетинками. Йому здалося, ніби направду у нього виросли крила. Він щось безладно лепетав, а Ейнар ще раз підкинув його вгору.
Осінній вітер хвилею впав на будинок, і водномить линуло як із відра. І сволоки захиталися так, що в канделябрах люто гойднулося полум’я свічок. І сотня родичів усіх форм і розмірів визирали з кожної темної зачарованої кімнати, утворюючи чорторий, всередині якого Ейнар вертів хлопчиком, наче жезлом в облозі ревучих просторів.
— Все, досить! — закричав Ейнар врешті.
Тімоті, якого Ейнар опустив на паркет, якраз навпроти себе, знеможено, але захоплено і радісно схлипував:
— Дядечку! Дядечку! Дядечку!
— Ну що, сподобалося? Як воно тобі, Тімоті, літати? — усміхнувся дядько Ейнар, нахилившись до хлопчика і скуйовдивши йому волосся. — Ну гаразд, гаразд, хлопчику.
Час спливав, і наближався світанок. Більшість гостей вже прибули і були готові відходити до сну, щоби незворушно проспати аж до наступного заходу сонця, коли можна буде вибратися зі своїх скринь із червоного дерева та розпочати бенкет.
Дядько Ейнар, а за ним і десятки інших гостей, подався у підвал. Мама показувала їм шлях туди, де рядами вилискували скрині. Ейнар ішов, а за його спиною напиналися крила, наче вітрила кольору морської хвилі. Щойно вони зачіпляли сходинку чи стіну, то здавалося, наче хтось ніжно постукує по барабанних перетинках.
А нагорі лежав Тімоті, журився своєю журбою і вкотре пробував полюбити темряву. Скільки всього можна робити у темряві, чого люди не бачитимуть і за що, отже, не зможуть тебе засуджувати. Він насправді любив ніч, але то було тільки подоба любові — деколи ночі було настільки багато, що йому хотілося кричати.
У підвалі бліді руки рвучко закривали віка скринь із червоного дерева. А по кутках декотрі з родичів мусіли скрутитися у три погибелі, щоби сяк-так влягтися — очі заплющені, голови на лапах. Світанок. Сон.
Захід сонця. Гулянка здійнялася, як здіймається колонія потривожених кажанів — з вереском, пурханням і посвистом крил. Віка скринь зі стуком відкинулися. Із вогкого погребу долинуло тупотіння ніг. Припізнілих гостей все більшало; почувши стукіт з парадного чи чорного входів, їх впускали.
Дощило, і промоклі відвідувачі вручали Тімоті свої каптури, промоклі капелюхи і забризкані плахти, а він відносив це все у комірчину. Кімнати були переповнені. Сміх однієї кузени, що пролунав, наче постріл, в одному залі, рикошетом відбився від стіни в іншому, зробив віраж і влучив прямісінько у вуха Тімоті вже із четвертої кімнати, зоставшись таким самим цинічним, як і був.
По підлозі прошмигнула миша.
— О, я вас знаю, племіннице Ляйбершраутер, — вигукнув батько поблизу Тімоті, але звертався вочевидь не до нього.
Десятки людей височіли над ним, тиснулися, штовхали ліктями, але не помічали.
Врешті, він розвернувся і помчав сходами нагору.
— Сесі, — прошепотів він, — де ти зараз, Сесі?
Вона якийсь час мовчала, потім ледь чутно прошепотіла: