— Ми маємо перенести його на нове кладовище, — спробував заперечити Джозеф Пайке.
Бабуся пройняла його своїм колючим поглядом:
— Несіть-но труну до мого дому! Я буду вам вельми вдячна!
І старенька пішла додому. Чоловіки подивилися їй услід, глянули на домовину, перезирнулись і плюнули на долоні. Через п’ять хвилин вони протиснули труну в двері білого бабусиного будиночка і поставили коло груби.
Бабуся почастувала всіх випивкою.
— Ану, піднімемо віко, — сказала вона. — Не щодня зустрічаєшся з давніми друзями.
Ніхто не зрушив з місця.
— Ну, що ж, коли ви не хочете, то я сама відкрию. — І вона стала бити по віку ціпком, збиваючи з нього засохлу землю. На підлогу полізли павуки, і кімната наповнилась густим запахом весняної землі. Тут уже чоловіки взялися за віко, а бабуся відступила назад.
— Піднімай! — скомандувала вона, змахнувши ціпком, мов антична богиня.
Віко відокремилося від труни. Чоловіки поклали його на землю й обернулися.
З їхніх уст одностайно вихопився крик подиву — ніби то завив у димарі осінній вітер.
Оповитий хмаркою золотистої куряви, лежав у труні Вільям Сіммонс: у святковому одязі, з усмішкою на устах, він спав спокійним, безтурботним сном — адже йому не було куди поспішати.
Бабуся Лоблілі заголосила:
— Він зовсім не змінився!
І то була правда. Він зберігся, наче комаха в коконі: ніжна біла шкіра, повіки затуляли його гарні очі, мов пелюстки квітки, губи досі не втратили свого кольору, волосся охайно зачесане, краватка пов’язана, а нігті акуратно підстрижені. Можна було сказати, не погрішивши проти істини, що він лишився точно такий, як тоді, коли його засипали землею.
Бабуся примружила очі й звела догори руки. Вона судомно намагалася ковтнути повітря.
— Де мої окуляри? — крикнула вона.
Всі кинулися шукати їх.
— Що, ніяк не знайдете? — сердилась стара, косуючи на труну. — Ну й не треба.
Вона підступила до домовини впритул і почала голосити та побиватись.
— Оце зберігся, — сказала одна з жінок. — Наче живий…
— Такого не буває, — заявив Джозеф Пайкс.
— А це що? — спитала жінка.
— Пролежати в землі шістдесят років… За стільки часу будь-хто перетвориться на порох.
Сонячне проміння прощалося з кожною шибкою, останні метелики ховались поміж квітів.
Бабуся Лоблілі піднесла свою тремтячу, зморшкувату руку.
— Земля зберегла його. Чудова суха земля — ось що його зберегло.
— Який він молодий! — схлипнула одна з жінок. — Зовсім юний…
— Атож, — підтвердила бабуся Лоблілі, дивлячись на покійника. — Він лежить отут, і йому всього двадцять три роки. А мені скоро вісімдесят! — Вона заплющила очі.
— Послухайте, бабусю, — торкнув її за плече Джозеф Пайкс.
— Так, він лежить тут, і йому тільки двадцять три, лежить такий гарний… А я…. — Старенька міцно стулила повіки. — Стою оце над ним, і вже ніколи не буду молодою, ніколи… О Боже, яка я стара й хирлява! Смерть залишає людей молодими. Подивіться, якою ласкавою була до нього смерть. — Бабуся обернулася до присутніх і провела по своєму обличчю й тілу руками. — Смерть краща від життя. Чому і я не померла тоді? Ми б удвох залишилися юними. Я спокійно лежала б собі в труні, із заплющеними очима, на мені була б біла з мереживом весільна сукня, а руки я склала б, мов у молитві, на персах…
— Бабусю, годі вам…
— О, чом я не померла разом із ним? Тоді… якби він отак прийшов до мене, як сьогодні, я не була б такою старою руїною!
Вона нервово обмацала своє зморшкувате обличчя, обвислі щоки, беззубий рот, висмикнула пасемце сивого волосся і глянула на нього широко розкритими очима.
— Яка радість йому сьогодні зі мною зустрітися! — вигукнула вона, заламуючи худі руки. — Хіба двадцятитрилітній хлопець захоче сімдесятидев’ятилітню стару бабу зі здутими венами? Мене ошукано!
Смерть залишила його молодим навіки. А подивіться на мене — як повелося зі мною життя?
— Життя має свої переваги, — зауважив Джозеф Пайкс. — Він зовсім не молодий. Йому вже вісімдесят з добрим гаком.
— Ти просто дурень, Джозефе Пайкс! Він міцний, мов граніт, адже навіть тисячі дощів не завдали йому шкоди. Він прийшов побачитися зі мною, але тепер він вибере собі молоду дівчину. Хіба стара баба йому потрібна?
— Тепер ніхто йому не потрібен, — сказав Джозеф Пайкс.
Бабуся штовхнула його до дверей.
— А тепер забирайтесь усі! Це не ваша труна, не ваше віко, і не ваш наречений! Залиште труну тут, бодай на ніч, а вранці викопаєте нову могилу.