— Гаразд, бабусю. Я прийду завтра вранці. І не треба плакати.
— Мої очі не можуть не плакати.
Вона стояла з кам’яним обличчям посеред кімнати, аж поки всі вийшли з дому. Тоді запалила свічку, і тут помітила, що за вікном хтось стоїть. То був Джозеф Пайкс. «Він залишиться там на всю ніч», — подумала вона, але не гукнула, щоб він ішов собі додому. Більше вона не виглядала у вікно, проте добре знала, що він там, і від цього їй на душі робилося спокійніше.
Вона підійшла до труни і подивилася на Вільяма Сіммонса. Уважно оглянула його з голови до ніг. Дивилась на його руки і згадувала їх за якоюсь роботою. Вона пам’ятала, як він, тримаючи коня за віжки, рухав ними вгору й униз. Пригадала, як, прицмокуючи язиком, він пускав коня по залитих місячним сяйвом луках. Вона добре пам’ятала, як ці руки пригортали її до себе.
Стара торкнулася його одягу.
— Його поховали в іншому костюмі! — раптом вигукнула вона. Але розуміла, що костюм був той самий. Шістдесят років змінили не костюм, а плин її думок. Перелякавшись, вона довго шукала свої окуляри, нарешті знайшла їх і почепила на ніс.
— Але ж це не Вільям Сіммонс! — закричала знов.
Проте й тепер вона знала, що це не так. Перед нею був Вільям Сіммонс.
— Його підборіддя не виступало так сильно! — тихіше скрикнула бабуся. Чи, може, виступало? — Він мав чудове руде волосся, я пам’ятаю! А це якесь звичайне, каштанове. А цей ніс! Не пригадую, щоб він був такий гострий!
Вона схилилася над цим малознайомим чоловіком і, вдивляючись у нього, потроху переконувалась, що це таки Вільям Сіммонс. Вона зрозуміла те, що коли пригадуєш мертвих, то ніби ліпиш їх із воску — розминаєш у пам’яті, здавлюєш, щоб надати форму, тут приліпиш, там забереш і так поступово виліплюєш у своїй уяві весь давно забутий образ.
Її раптом пройняло гостре відчуття втрати. «Краще б я не відкривала труну, — подумала вона. — Чи бодай не надівала окуляри». Спочатку вона бачила не так його, як те, що збереглося по темних закутках її пам’яті. А тепер, надівши окуляри…
Вона знову й знову вдивлялась у його обличчя. Поступово воно ставало знайомішим. Туманний образ, який шістдесят років зберігала її пам’ять, обернувся тим, кого вона знала насправді. Їй було приємно дивитися на нього. Так ніби він повернувся після довгих років розлуки. Ви завжди не зразу впізнаєте своїх знайомих, коли багато часу не бачитеся з ними, і раптом вони приходять і кажуть: «Привіт!» Спочатку почуваєшся дуже ніяково, але через хвилину вже тримаєшся вільніше.
— Так, це ти, — засміялась вона. — Я бачу, як ти виринаєш із безвісті. Так само гарний, як і тоді, — ну просто красень!
Вона знову заплакала. Якби вона могла обманути себе, якби спромоглася сказати: «Подивись на нього — він зовсім не такий, який тобі подобався!» Тоді б їй стало легше. Але сумніви, зачаївшись у її свідомості, не давали так легко себе обдурити.
І все ж таки краще уявити собі, що це не він. Тоді відразу полегшало б. Але вона не змогла. Гнітючий сум опанував її душу, бо ось він, молодий, наче весняний струмок, а вона стара, як світ.
— Вільяме Сіммонс, — закричала вона, — не дивися на мене! Я знаю, ти й досі кохаєш мене, і я хочу причепуритись для тебе!
Стара кинулась до печі, роздмухала в ній вогонь, нагріла щипці й накрутила своє сиве волосся. Напудрила обличчя, надкусила вишню й підфарбувала соком губи, ущипнула себе за щоки, щоб на них заграв рум’янець. Із скрині полетів старий одяг, аж поки вона знайшла злиняну синю оксамитову сукню і вбралася в неї. Тоді оглянула себе у дзеркалі.
— О ні! — застогнала вона й заплющила очі. — Нічого в мене не вийде! Не бути мені молодшою від тебе, Вільяме Сіммонс! Навіть якби я померла, це не вилікувало б мене від старості, від цієї напасті…
Її охопило невтримне бажання втекти до лісу, заритися в купу листя і зогнити з ним.
Вона метнулася з кімнати, маючи намір ніколи не повертатись назад. Та коли відчинила двері, знадвору залетів холодний вітер, і вона почула звук, що змусив її зупинитись.
Вітер облетів кімнату, покружляв над труною і овіяв тіло. Вільям Сіммонс наче ворухнувся в домовині. Бабуся грюкнула дверима і поволі підійшла подивитись на нього.
Він виглядав на десять років старшим.
— Вільяме Сіммонс!
Й ось обличчя Вільяма Сіммонса з кожною хвилиною почало старіти. Щоки запали глибше і стали схожі на зморщені яблука. Спочатку він був ніби з яскраво-білого снігу, а тепер став танути й чорніти. На повіках і губах зібралося безліч зморщок. Тоді, ніби від удару молотком, усе обличчя вкрилося сіткою тріщин, а тіло скорчилось, наче в агонії. Йому стало сорок, потім п’ятдесят, потім шістдесят років! Потім сімдесят, вісімдесят, дев’яносто! Роки все летіли й летіли! Обличчя шурхотіло, наче спалюване полум’ям невблаганного часу, і ось йому вже сто десять, сто двадцять років, вирізьблених на тілі глибокими, різкими зморшками!