Тімоті ніжно вкусив Лору у шию, де пульсувала вена. П’яно похитувалося полум’я свічок. Вітер бешкетував уже на самісінькому дахові. Звідусюди витріщалися родичі. Він запхав у рота поганку, проковтнув. Тоді ляснув руками по боках і почав крутитися:
— Гляньте, дядьку Ейнаре, я лечу! Нарешті я лечу!
Він махав і махав руками. Ноги вибивали дріб. Доокруж миготіли обличчя.
Вже на верху сходів, коли він все ще розмахував руками, до нього донісся мамин крик:
— Досить, Тімоті!
— Гей! — вигукнув він у відповідь і стрибнув у просвіт між сходами.
На півдорозі уявні крила зникли. Він закричав. Дядько Ейнар підхопив Тімоті. Переляканий до смерті він упав прямісінько у його руки. І тоді губи Тімоті заговорили чужим голосом: «Це я, Сесі! Це я, Сесі! Ходіть, привітаєтеся зі мною! Ходіть усі нагору, перша кімната зліва!» Після цього Тімоті розреготався, хоча йому хотілося проковтнути цей регіт разом зі своїм язиком.
Сміялися всі. Ейнар опустив Тімоті на підлогу. Пробираючись крізь натовп родичів, котрих зібралося стільки, що аж чорніло в очах, і кожен із яких поспішав нагору привітати Сесі із таким незабутнім видовищем, Тімоті опинився біля дверей перший.
— Сесі! Я тебе ненавиджу! Ненавиджу тебе!!!
Надворі, у густій темряві біля платана, Тімоті знудило. Він гірко схлипнув і, впавши на купу осінньої кушпели, замолотив по ній кулачками. Потім затих. З кишені його сорочки, із затишної сірникової коробки, виповз павучок. Павучок поповз по руці Тімоті, дослідив його шию, а тоді забрався по ній у вухо, щоби полоскотати. Тімоті потряс головою:
— Не треба, Павучку, ну не треба! — Легенький та обережний дотик лапки, що досліджувала барабанну перетинку, змусив Тімоті здригнутися. — Не роби цього, Павучку!
Ридання Тімоті вже стишилися.
Павучок прогулявся по щоці хлопця, перепочив біля носа, заглянув у ніздрі, ніби хотів там побачити мозок, потім акуратно видряпався на кінчик носа і по-павучому присів собі там, вдивляючись у Тімоті своїми зеленими очима-самоцвітами, аж поки хлопець не розсміявся.
— Давай, іди геть, Павучку.
Тімоті присів навпочіпки, шарудячи листям. Земля потопала у місячному сяйві. З будинку долинала соромітна лайка, оскільки присутні забавлялися у «Дзеркальце, дзеркальце». У напівтемряві гості викрикували, намагаючись вгадати — чиї відображення не з’являлися та й взагалі ніколи не з’являються у дзеркалі.
— Тімоті! — Крила дядька Ейнара розгорнулися і затріпотіли, плеснувши при цьому, наче литаври. А через мить хлопець відчув себе маленьким і невагомим наперстком, якого дядько Ейнар замість того, щоби надіти на палець, примостив собі на плече.
— Не вішай носа, племіннику Тімоті. У кожного своя доля, і в кожного своя дорога. Ти тільки поміркуй, наскільки цей світ кращий для тебе. Наскільки яскравіший. Для нас він давно помер. Ми вже на нього надивилися до нудоти, повір мені.
Найкраще життя — це життя коротке. І ціна йому — не гріш у базарний день, запам’ятай це.
Весь час, від поопівночі до світанку, дядько Ейнар ходив із Тімоті по будинку, з кімнати в кімнату, виспівуючи пісень. Ватага тих, хто запізнився, влаштувала нову гульбу. З ними була і закутана у єгипетський саван пра-пра-пра-пра і ще тисячу разів прабабуся. Вона не обмовилася жодним словом, випроставшись, наче приткнута до стіни прасувальна дошка, а із очних западин, здавалося, сяють всезнаючі, мудрі та спокійні очі. Під час сніданку о четвертій ранку прабабцю у тисячному коліні відвели до найпочеснішого місця за довжелезним столом.
Численні юні кузени, з’юрмившись біля чаші із пуншем, випивали за здоров’я один одного. Їхні оливкові очі полискували, їхні видовжені, диявольські обличчя і хвилясте бронзове волосся нависали над столом, за яким вони пили; їхні сильні і водночас слабкі напівюначі-напівдівочі тіла штовхалися і борюкалися одне з одним, щойно вони напилися до нестями. Вітер завив голосніше, зорі запалали несамовитіше, гамір подужчав, танці ошаленіли, пиття стало п’янішим. Для Тімоті там було на що надивитися і чого наслухатися. Тьма каламутилася, бралася пухирями, достобіса облич зникало і з’являлося знову.
«Увага!»
Бенкетувальники затамували подих. Десь далеко у місті годинник вибив шосту ранку. Свято закінчувалося. В унісон бою курантів годинника сотня голосів почали співати пісні, яким було літ десь із чотириста, пісні, яких Тімоті не міг знати. Руки родичів сплітались, ледь похитувались; вони співали, а десь там, у холодному ранковому місті, годинник на ратуші вдарив востаннє і затих.