Софія мала би бути однією з них. І якось у неділю, невдовзі після вигублення верб, погода стояла морозна й суха, березень лише починався. Я терпляче відпустив гріхи двом або трьом парафіянкам, які намагалися втягнути мене в пересуди, і пішов додому, навіть не звернувши уваги на книголюбів. Я перебрався і вийшов у старій курточці, озброєний вилами. На дворі взявся збирати рештки, залишені робітниками з комуни, і швидко накидав купу вищу за себе — справжню вежу з повітря і трісок, що спалахнула так само весело, як і опудало із соломи.
І у мить, коли полум’я шугнуло вгору, з’явилася вона. Руки Софії були зайняті книжками — вона немов поверталася з ринку; книжок було не одна і не дві, вона ледве втримувала їх у руках і під пахвами — ніби великий врожай, що загрожував впасти при кожному її кроці. Софія помітила мене через легку завісу диму і полум’я, що струменіло все вище і вище — певно, складалося враження, буцімто я, неушкоджений дивним чином, стояв посеред вогнища. «О! — сказала вона. — Ви тут!» Сказала так, ніби шукала мене. На мить вона завмерла, немов прислухаючись. Потім підборіддям вказала на свою книжкову ношу. «От і мені буде меса...», — мовила вона дуже просто. І за тоном її голосу, легкого і водночас гортанного, я чомусь подумав, що така меса зводить нанівець мою, попередню. «Мене звати Софією!», — прокричала вона, вже відходячи; ніби саме звучання її імення могло не звести між нами стіну, а розпалити інше багаття.
Відтоді я бачив Софію щонеділі. Після недільної служби відбувалася інша меса: я помічав її серед етажерок, за стійкою видачі книжок під суворим наглядом бібліотекарки обмінювався з Софією кількома словами, потім ми виходили разом, робили кілька кроків, розходилися нарешті — адже так було треба. І щоразу була літургія — певний уривок із книжки, який Софія щотижня занотовувала до блокнотика, з яким не розлучалась ніколи. Цей блокнотик мав картату обкладинку і сторінки з дешевого, майже сірого паперу. Та коли Софія виймала його з торбинки, щоб зачитати мені кілька речень, він здавався мені дорогоціннішим за релікварій із золота або срібла, необхіднішим за монументальну Біблію, оправлену в тиснену шкіру, що в церкві покоїться на позолоченому поставці. Останній виконано у вигляді орла з розправленими крилами, датується він вісімнадцятим століттям — це один із тих предметів, що змушує мене щоразу зачиняти церкву після меси. Коли Софія читала вголос зі свого простенького блокнота, вона випростовувалася, спина її ставала прямою, немов у вершниці, а руки нагадували орлині крила — такі ж елегантні і сильні, готові до злету і водночас до виголошення, офірування Слова.
Одного дня з блокнотика постала історія однієї дитини, єврейської дівчинки, яку в концентраційному таборі солдат кинув на дріт під напругою. Дівчинку звали Магдою, і я добре запам’ятав ці слова: «Магда зависла в повітрі... Ніби метелик, що зачепився за срібну лозу». «Це Синтія Озік, — серйозним тоном, підвівши від блокнота голову, сказала Софія, — одна американська єврейка»[6]. Пригадую, я подумав тоді, що, справді, лише жінка та ще й єврейка могла б використовувати подібні о́брази, щоб описати те, що мені особисто здалося спотвореною оповіддю про Розп’яття. Я зрозумів, що жінка, яка написала літургію про геноцид, квапилася, мов Марія Магдалена, до могили з ароматними оліями у руках: замість відвернути наш погляд від пекла, вона з любов’ю вводила нас до нього, примушувала брати з собою це чорне сяйво — достоту як літнього дня, відпочиваючи на травичці, ми всотуємо невинне мерехтіння верб.
Отже, була історія Магди. Були й інші літургії, пронизливі або тихі — залежало це від дня. Пригадую текст Кафки — напевно, сновиддя, бо відбувалася дія у гроті, куди не потрапляло сонячне світло, але, як не дивно, каверну заливало сяйво нестерпної сили. Текст звучав так: «Веслував я по озеру...». Ішлося в історії про тишу, про весляра, всі зусилля якого було спрямовано на вслухання в цю тишу, подібну до поживного плоду. До того дня я й гадки не мав, що Кафка створив хоча б один безтурботний текст.
6
Синтія Озік (Cynthia Ozick, нар. 1928) — американська письменниця, есеїстка. Головна тема її творів — Голокост.