Відтоді щоразу, як під час меси хтось із парафіян — як це нині заведено — коментував слова, почуті із кафедри, щоразу, як чийсь грубий голос тлумачив Євангеліє, домішуючи політику уряду щодо політичних біженців, полемічні питання абортів або повернення боргів країнами третього світу, я згадував тишу Кафки, подібну до поживного плоду. І коли у церкві, яку Реставраційна комісія заповнила ліхтарями, щоб підкреслити її дивовижну оздобу, я переводив очі з обличчя на обличчя, залиті яскравим світлом прожекторів, обличчя, виставлені на загальний огляд і навіть під час молитви ніби заплямовані самовтіхою, я сумував за вигаданим гротом Кафки і за добою, коли романські склепіння пропускали всередину храму якомога менше світла — там мало, що можна було буквально «зануритися» у молитву, виплакатися досхочу, забувши про решту світу, ревіти, заплющивши очі, широко роззявивши рот, захлинувшись безгучним воланням. «А Ти, Господи, не віддаляйся, Допомого моя, поспіши ж мені на оборону!»[7]
Пес. Покинутий пес. Покинутість — дивна річ. Щойно кохане обличчя стає доступним, нам кортить прогнати його: воно стає набридливим, примушує вас відчувати абсурдну залежність, відчувати, що Господь — це ще не все. Чи, радше, що Господь, у якого вірите саме ви — ще не все, і відкриває цю істину вам саме це кохане обличчя, заборонений жіночий лик. А коли кохане обличчя щезає, кортить повернути собі владу над ним, жерти його поглядом, ковтати його, мов проскуру, знову пити із нього, мов зі священного джерела.
Щонеділі упродовж року я бачив Софію. Окрім текстів, дбайливо переписаних до блокнота, нічого про неї не знав. Наші стосунки можна назвати чисто літературними — себто літургійними. Звісно, вона прагнула цього не менше за мене, прагнула зберегти зв’язок, який міг би тривати вічно. Вічність — це пора року, де немає дерев. Коли наступної зими висадили юні тополі, Софія зникла. Я казав собі, що вона могла захворіти, що її стримували родинні обов’язки. У моїй уяві вона — як і я — замешкувала сама, і з рідних мала хіба стару тітку, з якою інколи пила чай, достоту як я, навідуючи недужих.
Наступної неділі вона не з’явилася. Третьої неділі мене так гризла зажура, що я наважився попросити у бібліотекарки її картку, сказавши, що пані звати Софією, і описавши її зовнішність. Не знайшлося жодної картки. Щотижня за стійкою книгозбірні з’являлися нові волонтери, тож визначити особу за зовнішніми рисами було дуже складно. А оскільки на службу Софія не ходила, то особисто її не знав ніхто. Навіть у містечку вона не з’являлася — принаймні у книгарні і бакалійній крамниці її не бачили. Переміщення Софії можна було визначити лише за нашою бібліотекою — слід визнати, досить багатою.
Вона не приходила, тож я став молитися. Молився, щоб вона повернулася. Щоби відкрила ще раз для мене поставець своїх рук. Щоби ще раз прочитала рядки, нашкрябані у блокноті. Щоби, зрештою, знову стояла прямо, як навчили її книжки — достатньо прямо, аби без страху читати книжки, з яких промовляє не Господь, а чоловіки і жінки, жах і мовчанка. «Софіє, Софіє, навіщо ти мене покинула?!»
Потім я залишав молитву, і замість неї щонеділі після служби сідав до авта і навідувався до інших парафіяльних бібліотек. Поступово мої пошуки розширилися на будні та на районні бібліотеки — усе залежало від напрямків робочих поїздок. Я об’їхав увесь край і знов повернувся до молитов, але вже інших: не за те, щоб Софія повернулася, але щоб Господь відкрив мені моє справжнє ім’я, моє місце на цій землі — як зробив це для Якова. Щоби Він явив мені лик свій!
Минулого понеділка на автостраді мені трапився той заблукалий пес. І жменька людей — чоловіків і жінок — що збентежено обговорювали його ошалілий лет. Чого, власне, хотіло від мене це товсте дівча, що хапнуло мене за руку, коли собака пробіг мимо нас, чого хотіло це щокате, мов херувим, дівчисько?! Вона боляче схопила мене за лікоть — я мало не заволав; це було надто інтимно, жорстоко, але це відчуття зникло за мить: оце й усе, що лишалося мені від жінок. Навколо гуділи автівки — так само абсурдно, як і поскрипування мікрофонів у моїй оновленій церкві, коли вони вловлюють і відбивають теревені парафіян, їхню стурбованість «бідами світу, нашим Святим Отцем, миром у нашій Церкві». І от поміж них з’являється Божий лик: старий оскаженілий звір, собака без погляду, що колись сяяв із його душі, святий Рох, покинутий янголом без хліба й води.
Реінкарнація — це реальність якщо й не духовна, то бодай психічна: наше життя — це лише низка реінкарнацій, і та, що явилася мені минулого понеділка на автостраді у вигляді пса, дарує мені нові зачарування і болі, подібні до тих, що звідав раніше. Можливо, далі піду я сам, як той пес, сам супроти смерті, яка давно вже чигає на мене, полечу зі сліпим шаленством, що личить старості більше, аніж зразкове смирення. Бо у моєму віці слова «Елі, Елі, лама сабахтані» вже достатньо зрозумілі, аби збагнути, що найвідповідальнішої миті не буде ні Господа, ні навіть тіні миршавого янгола, як на початку життя, коли ти Яков і стаєш Ізраїлем. Ні, не буде нічого, жодної допомоги, хіба кілька людців зберуться уздовж дороги і перегукуватимуться безладно і безпорадно...