Штучна парасолька у вершках
Довго ти нагадував мені того пса, якого приблизно півроку тому я бачила на автостраді: паніка і самотність оглушили і осліпили бідолашну тваринку. Тієї миті мені стало боляче — і я подумала: це через пса. А потім збагнула, що боліло мені через тебе, через зміни, яких ти зазнав. І я зупинила автівку. О, як я кричала — «Сюди! До мене!» — так відчайдушно, з таким сподіванням, що собака мені відповість, що примчить до мене й стрибне на груди! Однак я була безсила. Горлала, волала, ридала. А він усе мчав — шалено мчав далі.
Того Дня Пса я їхала на нашу зустріч — ту саму, що мала стати останньою і яку я заздалегідь називала «спіткання-прощання». На мені був червоний плащ — твій улюблений. Дорогою я у стотисячний раз вирішила покинути тебе, позбутися загрози, яка одну за одною зносила мої захисні споруди, залишаючи мене оголеною і вразливою — здихатися Великого Кохання.
У наших краях навіть о теплій порі року вода холодна. Багато років я щоліта проводжу на узбережжі. І щоранку купаюся. Щоранку одне й те саме: дивовижа холодних хвиль. Чи радше випробування — воно й утворює дивовижу. Заходити — мов іти на голгофу. Заходити у холодні хвилі означає тривале і голе стояння під вітром і вдивляння у брижі: щоранку один і той самий страх, один і той самий погляд у ворожу, але невимовно прекрасну масу води. Набриднувши вітру, я нарешті входжу у хвилі. Краще — бо завдання виявляється менш складним — обирати штормові дні. Те ж стосується і Великого Кохання: чи віддаватимуться йому, якщо воно не набуватиме дикої і безіменної подоби? У штормові дні я легко входжу у хвилі. Холод миттєво впивається в мене, подих переривається, серце заходиться божевільним биттям. І тоді я верещу, розмахую руками й ногами, щосили страждаю, розриваючись між бажанням негайно вибігти із води і прагненням плисти вперед, аби іще раз пізнати мить переходу: коротку мить, коли сп’яніння стає реальним, а кровообіг, пожвавившись, занурює вас у стан, подібний до екзальтації. Незабаром починається дія наркотичного холоду. Тілом розливається раювання — таке потужне, що від насолоди можна навіть померти, дозволивши хвилям безугавно гратися тілом аж до остаточного виснаження. Важливо вчасно вийти із цього стану. Мить виходу передбачити так само складно, як п’яниці нелегко визначити момент, коли варто порвати з пиятикою. Завершивши надто рано, не досягаєш стану сп’яніння і виходиш мокрий, із відчуттям зіпсутого дня. Завершивши надто пізно, ризикуєш переохолодитися і тремтіти цілу добу, незважаючи на гарячий душ і жагучу каву. Авжеж, коли холод досягає самих кісток, уже запізно. Запал спадає, лишається тільки мізерне бажання зігрітися щонайшвидше.
Ось чому того дня — Дня Пса — я їхала на зустріч, яку називала «спіткання-прощання»; я ніби виходила із холодних хвиль, що мало не кров витесали із мене, надаючи нових сил і лише чекаючи слушної нагоди, аби розлити по вас міць оніміння. Я знаю такі моменти. Чоловікам, натомість, вони невідомі, тож я мушу нести це знання до них.
О, щодо тебе, то ти точно потрапив на зустріч — упевнено, достоту до власної ванної увійшов. А може, це просто так здається мені, аби вгамувати збентеженість своїм героїзмом: часто це єдине, що мені залишається, коли щось закінчується і я намагаюся вийти з історії. Треба залишити кохання, поки воно ще борсається у вашій крові. Потім буде запізно, залишаться тільки несамовитий холод і смуток приреченості.
Побачивши того собаку, я одразу подумала про тебе, про те, ким ти став би, щойно я промовила б слова розриву, вийшла б, не озирнувшись, із крижаної води, що стала мені мов наркотик, мов кара, мов сміх серед крові. Ти, покинутий, кинувся б бігти — і біг би поперед смерті, осліплий, оглушений, і біль вгризався б тобі у скроні, затуманюючи погляд.
Насправді нічого цього ти не зробив. Зробив це собака — і, певною мірою, я. Я залишала — і ставала покинутою. Буває й таке.