Серед ілюстрацій я спробувала знайти щось, подібне до образу пса на шляху. І не виявила нічого схожого у книжках, подарованих тобою, відколи ти отримав посаду бібліотекаря у Музеї сучасного мистецтва. Хіба оце: картину Фріди Кало з оленям, що біжить, поштрикане стрілами. І хоча йдеться про іншу тварину, і рану видно, і кров струменіє, все ж схожість наочна: вперто лишатися на ногах серед небезпеки і бігти, опинившись на порозі смерті. «Померти на бігу» — вдала характеристика тварин, зображених на сільських картинах. Якщо поміркувати, пес з автостради близький цій упольованій дичині, уся краса і сила якої являються в мить її смерті. Я дбайливо оберігаю цей образ — для мене він не менш символічний ніж примітивний розпис: він несе у собі екзорцизм і молитву.
«Бігти, щодуху бігти — тільки уникнути б Великого Кохання!»
Я виплакала очі в твоїх обіймах — ридала, наче дурепа, зворушена несподіваним усвідомленням: я — дивовижна жертва, гідна широкоформатного кіно про кохання і достатньо вродлива, аби зібрати усі можливі «Оскари». Оргазм — а за ним зразу сльози. Я й не підозрювала, що в мені стільки сліз, такий невичерпний запас плачів. Я не знала, звідки вони беруться. Побачивши того пса, я зрозуміла. Колись мене покинули. Хтось покинув. І відтоді я покидаю усіх.
Насолода завжди до наших послуг — барвистий вибух у дусі «техніколор» саме тоді, коли дуже кортить. Ми здатні отримати її одним махом, притулившись до стінки, спустивши одяг. Або пригальмовувати її, все більше й більше руйнуючи лад на ліжку. Варто призупинити м’які рухи рук, язиків, стегон — цей рух, що оманою накочує. Стримати, відступити, знову піти уперед, і так сходинка за сходинкою — щось величезне народжувалось у мені, кипіння охоплювало всі кінцівки, пальці і ноги кам’яніли, подих слабшав, зовсім зникав, зупинявся, я ніби опинялася на морському дні, де все непорушне. Я була мертва. І готова відроджуватися. Налита соком, мов пуп’янок за секунду до розкриття. Весна, зафільмована у пришвидшеному темпі — усі могили розкривалися на перший янгольський поклик, гребля впала від першого ж удару, бомба знищила ціле місто — разом із мурами, будинками, перетинками між кімнатами, шухлядами всередині меблів, потрощивши на друзки найдорожчі предмети, коштовності, засушені квіти, парфуми, спаливши світлини, листи і книжки, звівши усе до стану пергамену, паперу, що рветься за найменшого доторку, мертвого листя, що розсипається пилом навіть від тихого погуку.
На тому румовищі гучнішав твій голос. Серед повної тиші, повної непорушності моєї щойно воскреслої плоті — ти щось промовляв. А я була така гола, з такою вразливою оголеною душею, що сльози чвиркнули фонтаном, і разом із ними стікали стіни, перегородки, літери, перли — останній прах. І вже ніщо не захищало мене, не обмежувало — я перетворилася на порожнечу, де лунав твій голос, мов Дух Святий над водою у перший день творення[8].
Тривати довго так не могло. Якщо ви не Бог, то не вийде безкарно відтворювати творення світу щотижня.
Я намагалася звести мури — і сипала запитаннями. Просила точно описати твої відчуття — аби я була не лише їх джерелом, але й свідком. Але ти волів діяти мовчки. Просто сказав, що я завузька і тобі це до вподоби. Одного дня твоє обличчя зіщулилося, мов у хлопчика, що забився, і ти простогнав тихенько: «Я такий маленький, такий маленький...». І тоді я зрозуміла, що й ти також дістався до свого дна, пірнув в криницю до сонця, яке тремтіло на поверхні чорної непрозорої води.
Я злякалася. «Хіба є в мені щось особливе?», — замислилась я, відсуваючись від тебе. І тієї миті випадково помітила себе у дзеркалі, що стояло навпроти нас. Я бачила себе природною, не підготовленою, заскочила себе з рішучим і водночас переляканим виразом обличчя — і мені перехопило подих, я скам’яніла від захвату. Несподівано я відкрила себе такою, якою мене бачив ти. І тоді зрозуміла, чому ти так не любив, коли я віддалялась, і чому завжди корилась тобі. Через Велике Кохання мій погляд перетворився на твій — і я покохала себе.
Опісля пса я була така збентежена, що хотіла повністю віддатися цій емоції — чи радше мені здалося, що такій об’єктивно банальній речі, як кохання (що обов’язково має кінець), не знайшлося б місця по завершенню несамовитого бігу пса. Жахливий вир закрутив мій мозок. Мені здалося, що, коли вдасться залишитися сам-на-сам із цим виром, дозволивши йому поволі минути, конче зостанеться щось подібне на одкровення. Тож замість шукати тебе у звичному бістро, де ми розійшлися, я подалась до кіно. Нічого не зрозуміла, стрічка видалась дурнуватою. Я сиділа перед екраном, не чіпаючи свій внутрішній вир, просто сиділа у повній темряві серед людей, яких турбувало щось геть інакше, сиділа, щиро прагнучи, щоби сила ілюзії звільнила мене від твоєї влади, неусипної уваги до мене, твого світогляду, що підступно просякнув кожну мою клітину, кожну мить мого життя. Я хотіла збутися влади того, що розбурхав у мені собака, знайти міцне Ядро зневіри, що охопила мене і яку на початках я пов’язувала з моментом, який переживала — миттю завершення кохання.
8
«А земля була пуста та порожня, і темрява була над безоднею, і Дух Божий ширяв над поверхнею води» (Бут. 1:2, пер. І. Огієнка).