Наприкінці фільму я вийшла з кіно, так і не знайшовши ані того міцного Ядра, ані відповіді на запитання: звідки взялася моя зневіра? Я просто бачила перед собою цю фразу: одного дня мене залишили. Причому це твердження не підкріплювалося жодним спогадом, нічим конкретним, хіба що усвідомленням того, що ти давно — дуже давно — чекаєш на мене на місці нашої зустрічі. Певно, вихилив вже два пива — як мінімум два — і пішов розлючений або смутний. Гадаю, таки розлючений — це тобі більше личить, саме таким я безліч разів тебе зустрічала, а тепер мені до твоєї люті байдуже. Отже, поки я прямувала до автівки, припаркованої у двохстах метрах від кінотеатру, то усвідомлювала відсутність спогадів, окрім припущень щодо твоєї зневіри. Починався дощ — прозорий дощик, який зробив світло від ліхтарів жовтішим, а фасади будинків — темнішими. І раптом, коли я збиралася хутко перетинати вулицю, спостерігаючи за миготінням якогось кумедного чоловічка, я відчула, як усередині мене також миготить світло, подібне до сигналу тривоги. Це світло набуло форми не спогаду, а одного факту, про який мені розповідала мати: після мого народження вона страждала через депресію і найняла голландську годувальницю на ім’я Ліве, що з безмежною відданістю взялася за мене. Коли Ліве довелося терміново залишити нас, щоби піклуватися про власного брата, який потрапив до аварії, мені було дев’ять місяців. Зненацька позбавлена годувальниці, я, хоч і була безпам’ятною дитинкою, все ж, якщо поміркувати, відчула себе покинутою — принаймні це був випадок, гідний уваги, особливо якщо зважити, що потім я вдало відтворювала його, розвинувши дивовижну здатність у певний момент, не озираючись, залишати щось чи когось. «Необхідність — закон», — таким було одне з головних правил мого життя. Стосовно мене необхідність була не зовнішньою — скажімо, як для годувальниці необхідність квапитися до ліжка потерпілого брата, — а внутрішньою: скажімо, кінець якогось кохання. Щойно з’являються ознаки кінця, я відмовляюся тамувати спрагу з джерел, із яких щойно черпала втіху. Спалюю листи, позбавляюся фото, вимикаю телефон, щезаю з дому якомога на довше. На моїй землі ностальгії місця немає. Горе чарує мене натомість холодним голим краєвидом, у який я заходжу сама, не бажаючи журитися щодо своєї долі, повторюючи, що я обрала її сама — ця думка ніби повинна припалити будь-яку рану.
Я зробила вибір: покинути тебе. Ішлося про раціональне рішення, спричинене висотою хвиль, за яким — за моєю доброю звичкою — жалю не було. То чому ж я відчула шок, побачивши того пса? Чому одразу згадала тебе? Чому цей образ досі невпинно переслідує мене, а разом із ним (і саме це вбиває мене) спогади про твої руки, довгі пещені руки на моєму обличчі, про твій голос, глухуватий, що ніби от-от перескочить на інший регістр, бездоганний і недосяжний голос, який завжди здавався мені нашим — майстерною сумішшю наших голосів... чому?
Хтось колись залишив мене. І я шукала далі, за Ліве, за хворою матінкою, за дитинством — шукала і не знаходила. У чому я впевнена — так це в тому, що ніхто не пестив мене так, як ти, з такою ніжністю, вправністю, що виводила на моє обличчя суму почуттів усього тіла. Коли ти тримав моє обличчя в своїх руках — ти ніби тримав усе. Вклавши пальця мені до вуст, просунувши язика мені у вухо, ти відверто трахав мене — відтак, це було приголомшливіше аніж кохатись у ліжку. Цей «лицевий» (якщо так можна сказати) оргазм ми могли отримати будь-де — в авті, у глибині ресторану — не привертаючи уваги. Повільне, потаємне наближення до оргазму, «робота» над ним давала мені змогу гостро усвідомити все навкруги. Замість повернути мене до центру самої себе — як це зазвичай буває під час тілесних утіх — владні рухи моїм обличчям відкривали мене зовнішньому світові з такою різкістю, що я мало не впадала в екстаз. Якось, коли ми взялися одне до одного у автівці, тьмяно освітлена біла лоджія відділилася від одного з фасадів на площі і буквально підійшла до мене, ніби запрошуючи оселити в собі мій розумі — адже, коли ти торкався мого обличчя, розум довільно метушився в усі боки. Саме тоді, коли твої вуста притулилися до моїх повік, примусивши примружити очі, я відчула, як переношусь до вишуканої вітрини — світлі дерев’яні панелі приємно виблискували на тлі сірих меблів — і кілька хвилин палаю у м’якому світлі абажура.