Мій ровер
Уночі, незважаючи на біль у коліні, я стоїчно терпів безсоння. Еге ж, цей факт варто занотувати! Певно, завдячую цим павукові, що неподалік від ліжка ткав павутиння. Кілька тижнів тому, вдень гасаючи на ровері автострадою, а вночі шукаючи і не знаходячи сну, я пережив переляк. «Павук на стелі» — найінтимніша неуникна реалія мого існування, і мені було важко змиритися з присутністю тварюки із плоті і крові (якщо так можна назвати комаху, позбавлену соків і жиру). Я скаженів від павука — авжеж, скаженів! — хіба що депресія вже не вважається різновидом божевілля. Хай там як, а в певних проявах депресія подібна до павука, що тче свою павоть: поволі, час від часу відпочиваючи, щоб залози виробили удосталь ниток. А тут ідеться не про нитки — про грандіозну плутаницю слідів, яка хоч і теж зазнає періодів спокою, все ж неодмінно розкрилюється у справжню бурю. І щоденний кількагодинний лет автострадою із застосуванням усіх м’язів і сили волі не в змозі зцілити від недуги, що має такі симптоми: не знати, чого ти хочеш, куди прямуєш, як слід поводитися, прагнути розчавити думки, неначе шкідливу комаху, хотіти торкнутись землі, трави, бруку, свого взуття, довго жувати хліб, повністю відчуваючи його смак (хоча сам смак хліба вписується у коло умоглядних образів, і слово «смак» ніби в’їдається в мозок, а слово «хліб» ніби обвалює розум у тісті, мов величезну сосиску), не виходити з теплої ванни, благаючи воду порятувати вас, подіяти на всі пори вашого тіла, пити теплу і мильну воду, лизати мило, немов антидот, сподіваючись виблювати; а ще скажено мастурбувати, вигинаючи тіло як противагу духовному болю, випинаючи орган, що несе так звану «сексуальну» втіху (хоча коріння цієї втіхи у мозку, і коли програму перевантажено, насолоди просто не буде); а ще постійно думати, в що ти вбрався, що ти їси, чого торкаєшся, чим сереш — думати м’язами, щелепами, жовнами, сфінктерами, докладати думки усюди, де мозок безсилий, де контролювати їх неможливо, і виштовхувати їх на периферію тіла, викарбовуючи їх на власній шкірі.
У подібному стані з’ява звичайного павучка може вивести вас із рівноваги.
Павук, що з’явився тієї ночі, був чарівний: вузьке, трохи видовжене тільце, тонесенькі довжелезні лапки, що ніжно, немовби зважуючи вагу, температуру і невидимий рух повітря, обмацували його і креслили обриси майбутнього павутиння з повагою і своєрідним знанням таємничих границь, яким переповнене саме життя (усе життя, включаючи й смерть). Від цього неквапного самотнього танцю, коли лапки мляво віддавалися на поталу тяжінню, залежав у далекій перспективі успіх усіх ловів. А у короткій перспективі ткалася невидима — та все ж реальна — нитка, адже час від часу павук зупинявся, підбирав під себе довгі лапки, немов піднімаючи рибальську сіть, потім розкидав їх круг себе і підгинав трохи вгору; вочевидь, без міцного єднання цієї звірюки зі стелею це було б неможливо.
Я припустив, що, отак повільно балансуючи, павук хотів встановити зв’язок з однією із ніжок ліжка, наблизитися до мого обличчя, а може — хтозна — і побігати ним. На мить у мене виникла спокуса нейтралізувати тварюку, убивши її або зачинивши в коробці. Та поміркувавши, я зрозумів, що це неможливо: тактику відступу павуки розраховують так само філігранно, як і решту своїх дротоходських маневрів. До того ж, ця особина була надто гарною — або ж я роздивлявся її надто довго. Тож я вирішив зачекати, поспостерігати іще, намітивши не ворушитися, якщо обличчям відчую до смішного малу вагу істоти, бентежні пестощі її лапок. І я заснув під павутинням, забувши про ризик укусу, відчуваючи тільки біль у коліні й уявляючи, що павук згори заповзято провокував той біль — пульсуючи, ніби серце.
Коли ж я прокинувся вранці, павук завис точно над моїм обличчям. Варто було дихнути сильніше — і він гойднувся б, а може й упав би мені на чоло. Я побачив у цьому добрий знак: мені вдалося приручити чудовисько, яке, приваблене теплом голови, навмисно змінило точку розташування. Тепер я також почувався прив’язаним: невловиме ніби потрапило у тенета променів мого обличчя.