Здається, мені відомо, звідки це світло: у своєму коліні я відчував звіра — серце, що колотилось усередині рани. Пес поранив мене — точніше, ота його з’ява на автостраді. Я різко натиснув на гальма — і полетів із ровера. Того дня нагода померти постала для мене немовби щось звичне. Певно, це була найзручніша з нагод, якої я вже давно чекав. Та я не помер. Замість смерті отримав рану, що болісно ворушиться, мовби звір. І вперше за досить тривалий час я можу зібратися з думками.
Колись — до того, як у мене з’явився ровер — зібрати думки докупи здавалося нездійсненним завданням. Потім проблема знайшла вирішення у вигляді ровера, самотнього лету на ровері автострадою — неначе цілюще зілля від душевного розладу, корінням яке, на мою думку, сягає не так часу після звільнення з магазинчика «Привіт, фрукти!», як Дня народження Серджо, тобто кількома днями по тому. Саме тоді, повідомивши всіх про втрату роботи, я залишився без орієнтирів.
Та мить, коли я облаяв мадам Лупе — адміністраторку «Привіт, фруктів!» — стала найщасливішою у моєму житті. Без сумніву, саме це дало мені сил негайно підвести риску під чималим відрізком життя. Відрізком, що — відколи тато залишив мене — складався з більш-менш понадливих підробітків. Моє ж особисте життя зводилося до целібату, позначеного кількома зляганнями у закутках ґей-клубів і саун. Жодного разу я не привів нікого до кімнати, яку знімав на сьомому поверсі хмарочоса у Північному кварталі Брюсселя; до мене потрапляв хіба хтось із друзів з психологічними негараздами — терпляче вислуховуючи їх і даючи їм щирі поради, я миттю ставив їх на ноги. Те, що траплялося потім, не заслуговувало на назву ані інтрижки, ані — тим паче — любовних стосунків. Примхи — не більше.
«Давно ж уже ви наливаєтесь жиром за мій рахунок!», — гаркнув я, озирнувши начальницю знизу вгору. Мадам Лупе — відвислі щоки, ноги зі здутими венами, боксерські лабети з пальчиками-сосисками, ніби списаними з дитячого малюнка — гладшала мало не щодня. Як не дивно, крамувала вона тільки фруктами — у корзинах, коробках і елегантних гірках, які я створював на замовлення з майстерністю, на мою нескромну думку неперевершеною. «Ви ж лишень погляньте на себе! — додав я, кивнувши спершу на її пузо, а там і на писок. — Достоту груша, поставлена на яблуко! Авжеж, добірні великі фрукти, мадам Лупе, нічого не скажеш — але ж гнилі усередині! Гнилі, так, гнилі!» І з цими словами випорснув весь мій гнів, поки я свердлив адміністраторку поглядом, прикипівши до її кругленьких оченят, — поглядом, що за місяці приниження набув убивчої сили.
Усе почалося із зауважень щодо мого вбрання. Спочатку їй не сподобалися прикраси — ті, що їх майструвала Лаура: запинка із маленьким сапфіром, кручений срібний кульчик, ланцюжок, прикрашений розплющеними цвяхами. Потім настала черга індійської прозорої лляної сорочки, яку я носив на голе тіло. Можливо, Лупе просто були не до вподоби гомосексуали — або ж тільки такі, як я, типові, прикметні, легко впізнавані. Гадаю, вона була б не проти присутності вусатого мачо у шкіряному одязі — на кшталт Серджо. І не засудила б променистий погляд Ігнація, його ранню плішину і вишуканий фірмовий костюм. Однак ні Ігнацій, ні Серджо не вміли робити із пляшки шампанського й фруктів — ананасів і ківі, інжиру і манго, хурми і гранатів, груш і бананів, яблук і винограду (залежно від сезону) — несамовитих або вишуканих гірок (залежно від клієнта й замовлення): для коханої жінки, на день секретаря, для холу готелю, у ложу для зірки, на весільний подарунок, на різдвяну оздобу... Ані Ігнацій, ані Серджо не відкопали б на ринках усі ці оригінальні предмети — плетені кошики, металеві ліхтарики, абажури, китайські вази, індонезійські шкатулки, мандоліну, мідний казанок, віяло зі справжнього пір’я, — що так дивували клієнтів і викликали стійке бажання повернутися ще. Зрештою, можливо, ні Ігнацій, ні Серджо також не розтопили б жорстоке серце мадам Лупе. Та в їхніх зручних робочих норках таких Лупе немає — а якщо навіть і є, то вони просто губляться в масі людей, заклопотаних створенням програм або модного одягу, у розплідниках ділків і знакомитих продавців, у яких (бо вони не вилазять з костюмів й краваток) про орієнтацію не питають.
Одяг був тільки приводом. Гадаю, насправді мадам Лупе дратувала моя зграбність, а головне — вміння давати лад фруктам. Відколи я з’явився в крамниці, обсяг продажів різко зріс, і обсяг тіла адміністраторки — як на диво — зростав паралельно. Вона була в тому віці, коли ілюзії зникають разом з густим волоссям. Авжеж, жінки також втрачають волосся, і на комірці чорної сукні мадам Лупе його завжди було удосталь; утім, я мав би сказати «чорних суконь», бо мені здавалося, що нестримне зростання ваги щодня вимагало нового розміру. Я ненавиджу потворність, не переношу її! Найпрекрасніші чоловіки у будь-якому місті, країні — ба на всій планеті! — гомосексуали, і так повелося ще з греків, себто велося завжди. Наш погляд не звик до потворності і недбальства. Ми дбаємо про себе: виняток з цього правила мені не відомий — принаймні з-поміж моїх друзів таких немає. Хай там як, а мадам Лупе зневажала вроду так само, як я — страшків. Тож ми були приречені на сварку. І найгіршим — о, це засмучує мене і досі! — було те, що адміністраторка зберегла альбом, до якого вклеювала світлини моїх творінь. Певно, на нього вона досі ловить нових клієнтів, примушуючи думати, ніби мій наступник не менш геніальний, ніж я.