Більше на ровер я не сідав. Рана поволі затягувалась. Учора відпав струпик, а по краях побрижилась шкіра — ніби невидима нитка стягнула її навколо щілини з відкритою пурпуровою плоттю, що нагадувала відкрите портмоне. Шрам не зникатиме довго — можливо, збережеться аж до смерті, а померти я хочу років у вісімдесят, як і всі. Як і всі, я щодня гнатиму від себе думку про смерть. Скоро переконуватиму себе, що мої лиха — ніщо порівняно з негараздами безробітних мого віку. А може, вони — ці біди — незрівнянно більші... Оскаженілий пес, що мчить, достоту один із тих механічних зайців, яких пускають перед зграєю гончих. Різниця у тому, що гончих немає, ніхто його не переслідував, ніхто не цікавився ним... І для нас — ще молодих, здорових, розкішних, наділених досить високим ай-кью — не так вже й погано мчати щодуху без переслідувачів, не відчуваючи, що тебе хтось шукає, що до тебе байдуже всім, навіть найкращим друзям. То куди ж ми несемося?! Й навіщо? У жодній із автівок, що їх могутній і байдужий діловий Гольфстрім щодня кудись рухає, для нас не знаходиться місця. Кому, скажіть, захочеться зупинитися заради вочевидь пропащої справи?
Учора до мене навідалася Лаура. Каже, що я досі тягну за собою осуд батька, а у широкому сенсі — тягар Заходу, що його в пам’ять про греків звуть «демократичним», хоча він і досі намагається витіснити з лав суспільства гомосексуалів. «Але навіщо засмучуватися через його реакцію? — вмовляла Лаура. — Чому б, навпаки, не порадіти їй, не побачити в ній поштовх до самостійного розвитку — і не побудувати просто під носами і бородами усіх цих тоскних резонерів своє суспільство, хай і на марґінесі, але подібне до сім’ї?» Саме такий світик легкодухих фантазерів збирався у Серджо. «Повертайся, Філе, не гай часу — повертайся до нас!» Лаура замовкла і почепила мені на шию ланцюжок, прикрашений вісьмома розплющеними цвяхами, що утворювали зірку і в центрі яких сяяв опа́л. Мереживо, подібне до павучка...
Немає ради
Коли мені виповнилося дванадцять, ми з Ніко — а йому тоді вже було шістнадцять — влаштували засідку на козуль. Ніко був значно старшим, рославим і сухоребрим; у профіль він вже тоді скидався на хижого птаха — але його сміх, легкий іронічний сміх одразу руйнував цей образ; і хоча ці два прикметники видаються мені надто банальними для опису сміху Ніко, все ж я переконана, що саме звичайні заяложені слова вживають, коли не можна пригадати, як точно лунав голос або інтонація чи який вираз був на обличчі. Мені хочеться думати, що Ніко весь час мене до чогось примушував. Сміятися. Плентатися за ним у лісі. Збирати мертвих качок і зайців і міцно тримати скривавлені тушки, відчуваючи їхню вагу.
Мені кортіло побачити, як конає козуля. Щойно ми облаштувалися у своєму спостережному пункті на великій сосні, як зі смужки лісу в напрямку вільного простору перед нами з’явилась козуля. Травиця там колосилася густо — однак козуля не нахилялася до землі, щоби трошки щипнути. Вона прямувала до нас, аж раптом різко зупинилась усього за кілька метрах і зирнула в наш бік. То була доросла тварина з літньою рудою шерстю і подібними на два ножі ріжками. «Чудова здобич», — зі смутком подумала я і обернулася, щоб бачити погляд козулі тільки в очах Ніко. А він, поклавши приклад рушниці на опертя нашої вежки, непорушно вдивлявся в тварину. Мені коштувало неймовірних зусиль, щоб не закричати, не заплескати у долоні, не відстрашити смерть. Сперта тиша нагадувала кулю у зарядженій рушниці. Десь верескнув птах, і козуля граційно повела шиєю, а потім повільно, так і не щипнувши ані травинки, стрибнула в бік лісу. Тварина сховалась у затінку.