Выбрать главу

«Не зміг натиснути на гачок», — зізнався Ніко, глянувши на мене із замилуванням і бентежним відчуттям провини. І тоді я зрозуміла, що мої непорушність і мовчання не прирекли, а врятували козулю. Бо якби я зробила хоч один рух, якби крикнула — втеча її неодмінно викликала б відповідний рефлекс мисливця. Я заслужила повагу улюбленого кузена — і втратила нагоду зазирнути в очі смерті.

Коли Анна вискнула, що край автостради жене самотній собака, я миттю відчула жахливу вагу у руках — мапа, яку я тривала перед собою, ніби перетворилася на скривавлену здобич. У пам’яті одразу сплили Ніко й вага його тіла, коли я востаннє притуляла його до себе...

Анна зупинилася на узбіччі. «Врятуймо його!», — гукнула вона з екзальтованістю, звичною для рідкісних митей, коли вона виходить зі ступору. Анна хутко вилізла із автівки, а я не ворушилась, і ми заклякли — вона назовні, я усередині, — виглядаючи того пса. Але він зник. Я відчинила дверцята і крикнула, що немає ради — саме цей вислів часто використовував Ніко: «Бач, нема на те ради...». Не думаю, що він висловлювався так до нашого весілля — бо як тоді пояснити, що він не стрілив в козулю? Ні, він казав так уже наприкінці життя, коли рак відібрав усі його сили. Почули ми це від нього і того дня, коли він заслабнув так, що навіть склянку до вуст піднести не міг. Саме тоді я побачила, що моя мужність зникає, як вода у сухій землі. Від неї просто не залишилося нічого! Тож я сіла поруч із ним і попросила думати про Ядро сили, яку він носив у собі — незнищенне Ядро, у яке ми двоє вірили більше, ніж в Бога або Диявола. Чесно кажучи, вже кілька років ми вірили тільки в цей життєдайний безликий запал з усіма належними з’явами й емоційними ускладненнями, у щось, чия чиста енергія була безмежно більша за надто тісні категорії добра і зла. Жити залежно від цього Ядра було дуже просто — це відключало почуття провини; у більшості людей іде ціле життя на те, щоби цього досягнути, — і часом вони досягають. Нам із Ніко знадобилося півжиття — без сумніву, через рак. Авжеж, саме рак став нашим спільником, дозволив такий абсурд, як вірність у шлюбі — адже кожен із нас, знаючи, що спільний час швидко стече, вже не намагався підтримувати кохання мізерними засобами, якими насичені довідники із сімейної психології; це завдання перебрала на себе хвороба — саме вона, керуючи нашими рухами, розкладом, задумами, дала змогу уникнути шаленої гонитви за щастям і занурення в нього. Ми зростали на чорному тлі — тож життя залишало нам розмаїття барв. Розфарбоване — отже, успішне. Моє життя мало колір щік Ніко, коли він прокидався посеред ночі, колір оптимістичних плакатів у коридорі лікарні, коли я чекала на завершення сеансу хіміотерапії, колір згадки про те, як, спостерігаючи за розвитком недуги, я відчувала катастрофічне скорочення відведеного нам часу. Минуле, навпаки, мінилося різними барвами, і я не раз у гіркі хвилини згадувала помилувану нами козулю, вінець на її голові і сонце на її лискучих боках. Я почувалася надзвичайною жінкою — не через здатність на самозречення, ні, через свободу, яку матеріальні труднощі домішували до моїх суджень, пам’яті і думок. Обов’язки зводилися до невпинного лікування, до прагнення скидатися гідно ззовні, аби убезпечити себе від вторгнення чужаків: достатньо було тільки хвороби, щоби заповнити потрібну для сімейної ідилії квоту упорядкованості і вагомості. З Ніко все решта перетворювалося на суцільну свободу — у радощах, гніві, гіркоті й надії, залежно від дня. Кожна емоція мала свій чистий колір — не ту тьмяну масть, що її вічне прагнення рівноваги надає найменшому запалові у звичайних подружжях.

Я сіла побіля Ніко, аж раптом побачила, як його безсила рука упала, не дотягнувшись до склянки; тоді я сказала: «Ніко, коханий, будь ласка, зосередься на Ядрі... Адже воно ще живе, хоч ти вже й не хочеш розмовляти... Поворушися трошки — і я побачу, що ти зрозумів». Я тримала його за руку і чекала, що він стисне її — так Ніко підтвердив би свою віру, на якій усі ці болісні місяці трималася наша мужність. Його рука не ворушилася — вона ніби померла в моїй долоні. Однак Ніко заговорив — звернувся до мене глухим стомленим голосом, повільно вгризаючись у мій замріяний ідеалізм: «Кохана... коли вже не можеш... піднести склянку до вуст... то нема чого вірити... у Ядро...». Мовив — і заплющив очі. Потім розплющив їх, проте вже не дивився на мене — Ніко неначе байдуже розглядав відблиски сонця на шторах; здавалося, якась думка заважає йому, заплутавшись десь у густих зморшках утоми. І він мовив: «Нема на те ради...».

Тієї ночі мені наснилося, як він стоїть на березі річки — а я на протилежному. Я через річку гукнула: «Ніко!». І він поглянув на мене так само дивно, як і тоді, коли мовив «Нема на те ради...» І погляд його пройшов крізь мене, наче я була зовсім прозора.