Анна... Плід роздувся, йому стало тісно під шкіркою, він ніби жадібно пив вуста, що його їли. Маленька чорно-біла душа, що болісно прокидалася. У День Пса я помітила квіти на деревцях там, де вона бачила ошалілого звіра. Анно, дитинко моя, другий бік всесвіту!
Перш ніж я приєднаюся до Ніко, мені будуть даровані дні самоти — і багато прекрасних дерев. Тож мій погляд матиме куди летіти. Можливо, в мить смерті я знову побачу козулю у світанкових променях. Та навіть якщо козуля не повернеться, я — я точно змінилася! Пес, якого я не помітила, перетнув мій шлях — і відтоді я нарешті почуваюся матір’ю: я народила Анну, відвернувшись від неї! Своєю відмовою подивитися на пса я повернула їй владу. Відтепер вона може жити сама. Бо все в мені постає і горлає: «Нема на те ради!».
Вічний спокій
Я сказала мамі, що бачила пса, який мчав уздовж автостради. Я сказала: «О, диви, загублений пес! Певно, скажений! Мамо!». Відреагувала вона не одразу — дивилася на мапу, аби бачити, де з’їхати з автостради, щоби потрапити до нового «Садового центру» чи — хтозна — чергової вдови. Я пригальмувала і зупинила «Ауді» — авжеж, стареньку татову «Ауді» — на узбіччі. Коли я вийшла, пес уже зник, а повз із шаленою швидкістю в три ряди мчали автівки, і я подумала, що день цей несе нам загрозу. Серце шалено билося — так буває, коли я переїм; ще до того, як помітила пса, уявляла, як біжу за нашим автом і не відстаю, біжу до виснаження і миттю худну від бігу. Це єдине, про що я думаю, коли сиджу разом із мамою в «Ауді»: як схуднути?! І я бачу, як біжу, біжу до виснаження, біжу на смерть. Ясна річ, я уявляю, що більше нічого не їм — та коли на думку спадає наступний обід, стікаю слиною і обіцяю собі щипнути всього потроху, скуштувати мінімум, однак це марно: варто мені скуштувати шматочок — і я з’їдаю усе; щойно почавши, зупинитись не можу. І я кажу собі: «Усе пропало, мені це ніколи не вдасться»; — і, краєм ока зиркаючи на маму, що мляво подзьобує страви, милуючись собою у велике дзеркало за столом, я продовжую їсти. Коли ми сідаємо за стіл, мама завжди намагається посадити мене спиною до дзеркала — а може, хтозна, це я сама раз і назавжди обрала це місце, бо відображатися в ньому мені не до душі. Смакуючи, ми майже не розмовляємо, однак мама на мене навіть не дивиться, ніколи не дивиться; ні, їй кортить уловити себе у дзеркалі, тож її погляд лине ліворуч, повз мене, або праворуч, і вона поправляє зачіску або легенько підморгує, ніби хоче перевірити... до речі, що саме? Що направду вродлива? О, це не про неї — інакше чоловіки осадили би наш будинок! Ні, вона просто хоче упевнитися, що досі жива, що житиме ще певний час.
А мені нема чого перевіряти. Тому я їм. Мені тьмариться перед очима, варто переступити чітко означену межу — півкартоплини, трохи спаржі, малесенький шматочок м’ясця, авжеж, без соусу! І я беру все, беру, не зупиняючись, накладаю собі до тарілки чотири–п’ять разів. Коли підводжуся, відламую від плитки шоколаду в шухляді — так, аби мама не бачила, — а потім беру ще і ще, часом з’їдаю всю плитку! І тоді думки зникають, лише серце, поки я їм, колотиться-шаленіє, ніби змушене докладати неймовірних зусиль. Я кажу собі, що все одно вже нічого не вдієш, тож намащую маслом окраєць, кладу зверху сир — і запихаю собі у пащеку; потім беру кусень торта — атож, вона продовжує пекти торти так, ніби тато і досі з нами!..
І весь час мене мучить бажання схуднути, а коли сідаю за кермо «Ауді» — бігти поруч з машиною. Звісно, той пес мусить бути худезним — покинутий пес, що ніяк не зупиниться. Усім на нього начхати, мамі також. «Не звертай уваги, — сказала вона. — Нема на те ради». І зирнула на мене; певно, вигляд я мала дивний — червоні очі, стиснуті міцно щелепи; так буває щоразу, коли мушу боротися з нею і заздалегідь знаю, що вона візьме гору. «Можна подумати, ти й справді сподіваєшся урятувати того собаку!», — заявила вона глузливо; а може, вона й справді сміялася, від щирого серця, однак її веселощі були сиротливі, вона їх ні з ким не ділила, ніби не бачила, що я була не на її боці — і все ж я теж намагалася вдавати радість, хоч і залишалася відстороненою. Край автостради стояв телефонний апарат — гадаю, варто було комусь подзвонити щодо собаки, і я вголос сказала про це. Пояснила, що слід не допустити, щоби пес спричинив аварію — і доклала зусиль, яскраво змальовуючи можливу трагедію. Та щойно я заговорила, вдалась у важливі для мене деталі, як на обличчі мами з’явився вираз глибокої нудьги або страждання — і мені здалося, що я досить незграбно змальовую ситуацію, що переконати її ніколи не вдасться, що суть зводиться до нікому не цікавої бідолашної тваринки. Мама вважає, що ради на те немає — так і сказала. Вона не думає, що варто дзвонити і викликати допомогу ні псові, ні мені (мене могли б забрати і примусити худнути, поки не стане запізно і моє серце не вистрибне з грудей, а живіт не провалиться усередину). Не знаю, як вдавалося мамі триматися у формі — себто бути худою, жвавою і завжди готовою прислужитися іншим. Якби я захворіла, як тато колись, то була б негайно оточена турботою. Та я тільки гладшала — і все. Життя цього псюри значно простіше за татове, ще коли тато був живий: він жене, щоб урятуватись, і знає, що робить. Я ж прагнула якогось великого лиха, яке спростило б усе, хотіла, щоб хтось зацікавився мною, спитав би, скільки пігулок проносного приймаю, скільки пляшечок заспокійливого сиропу купую щомісяця в різних аптеках. Я хотіла, щоб мені допомагали заснути, щоб приборкували моє серце, коли я лягаю у ліжко, або ж пояснювали, що зробити, аби виригати все з’їдене за обідом; мені кортіло, щоби казали, що я не потвора, щоб пояснили, що саме казати перукарці, аби вона стригла мене інакше, й іншим людям, щоб вони не зверталися до мене «месьє», бо в мене коротка зачіска, постава вантажника, маленькі груди і страх ходити так, як зазвичай ходять усі дівчата...