Утім смію виказати свій смуток, адже мамі так добре. Контраст був би надто жахливим — зрештою, після смерті тата нікого, крім мене, у неї немає; тільки я жеру її торти, поливаю галявину, кермую татовим автом. Зі мною просто мусило трапитися щось виняткове! Люди мусили зробити мені боляче, щоби ранила себе не тільки я. Щоби мама побила мене — і залишила край автостради. Тоді я — схудла і ошаліла — бігла б, а люди — багато людей — зупинялися б, дивилися б зі сльозами на очах і казали б: «Її обов’язково врятують». Можливо, мене ніхто і не врятував би, однак принаймні вони мене побачили б — хоч раз перед смертю, — згадали б про мене, і залишилася б згадка, болісна згадка, здатна перевернути життя, примусити замислитись і змінитися на краще. Можливо, повз випадково проходитиме фотограф, і моє фото з’явиться у газетах: «Покинута юнка у пошуках порятунку на автостраді». Або ж фото аварії, що сталася б через мене. Страшної аварії, з численними пораненими і кількома загиблими — кров, усюди кров! Просто слід, залишений мною. А може, мене врятував би якийсь поліціант — о, тоді я точно мала би бути худою, ні, радше стрункою, дуже стрункою, а ще блідою; і він узяв би мене на руки і раптом помітив би, що я зовсім не хлопець. І нігті в мене були б гарні, а не погризені, і волосся довге — хоча мама завжди казала, що мені так не личить, адже в мене воно надто тонке, тоді як її густому білявому волоссю годиться бути довгим...
Бігти, нестися сторчголов — оце я можу! У мене велика здатність до опору — ночами часом не сплю. Бігти — ось що мені потрібно, а не нидіти при столі разом із мамою! Коли я сиджу отак біля столу перед нею, то почуваюся заляканим домашнім собакою, що покірно опускає плечі й на все дає згоду. Безвідмовний пес. Він не виказує ні радості, ні люті — тільки покору, вдаючи задоволення, добрий гумор; саме таким треба бути, аби йому сподобатися.
Уночі мені пекло очі. Хотілося спати — так, як сплять усі, — хотілося забути про себе, кинути, мов камінь у воду, без опору і без зайвих хвиль на поверхні. Але так бути не могло. Найтихіший пташиний крик, ледь чутне поскрипування підлоги, найменше шерхотання думок — і я не могла склепити повік, і моє серце мало не розривалося на шматки, і в животі важчало, і очі пекло: мов дві жарини, де кров б’ється, неначе молот у кузні. На ранок мене знаходили сліпою — чи майже сліпою. Від утоми мене хитало, очі наповнювалися сльозами. Мені кортіло бути вродливою, сильною, подобатися тату — а він, певно ж, бачить мене звідти, де він там є! Тато був гарний і сильний — ще до того, як захворів; делікатні недоліки зазвичай додають чоловікові чар: він мав дещо завеликі вуха і надто густі вії. Атож, найбільше я хотіла подобатися йому, широко розплющувати — як він — на світ чисті, замулені очі, тихі, мов озеро високо в горах. Під пишними заростями вій татові очі виблискували темною кригою. Ці очі ніби навіки були приліплені до скелі. Мої ж були теплими і живими, мов імпульсивні тваринки, піщані змійки або лиси. Злі очі звіра. Невинні очі тварини. «Невинне творіння!» Так зазвичай казала мама, коли я дратувала її лінощами або іншими недоліками: скажімо, коли не могла правильно попрасувати блузку чи прийняти замість неї повідомлення на телефоні, коли — по сорок разів на день — дзвонили у справах Асоціації удів. Часом мені здавалося, що слово «невинна» вона вживала свідомо, щоби не вжити інше — «дурепа».