Про Жермену журналістці я не розповів, адже Жермена пішла, забравши Харциза й усі заощадження. Так, я згадував дружину й дітей, та оскільки треба було за щось зачепитися (адже уявляти дружину й дітей під хижим тваринним поглядом журналістки — не те саме, що вигадувати їх на папері для журналу), я закотив штанину і показав кісточку, вкриту червоними цятками. «Бачите, це доводить те, що у нашій родині люблять тварин», — заявив я. Журналістка подивилася на мене здивовано, її вії розлетілися, утворивши зірки, тож я, прибравши суворого вигляду, пояснив: «Укуси бліх. У нас повно котів». Котів я вигадав, бо не хотів згадувати Харциза і боявся, що ми відступимо від моєї історії, тож уявив, буцімто у моєї дружини був кіт, ласкавий, як і вона сама, і що у моїх дітей також були коти — по одному на кожного. І я змальовував кожного кота по черзі, виграючи таким чином час на обмірковування образів дітей. Я казав журналістці, що кожен із цих котів заблукав і потрапив до нас випадково, і що всі вони були глибоко вдячні, що їм дозволяли спати на ліжках, потроху забуваючи про попереднє моторошне життя. А від котів — і блохи. Я не став казати, що блохи — єдина згадка про Жермену і що вдома, сідаючи вечеряти чи переглядаючи телевізор, я щоразу відчуваю, як вони в’їдаються в мої ноги.
Той пес із автостради, напевно, ніколи не спав у чиємусь ліжку. Від псів, які сплять у ліжку, не відмовляються. Отже, він спав надворі на підстилці чи в будці. Хтозна, можливо, він жив у заґратованому вольєрі, звідки брехав на перехожих; можливо, то було його єдиним призначенням — оббріхувати перехожих, труїти світ, нібито захищаючи будинок і його власників. Не знаю. Я намагаюсь уявити історію пса до того, як залишили його на автостраді, та марно. Це складніше, ніж вигадати собі життя. Цей пес — це хтось інший, із ким я раніше не знався; однак цей «хтось» мав справжнє життя — не вигадане, а справжнє; певне, саме тому мені не вдається відтворити історію пса до того, як власник його залишив.
«Герр Ґрассмайр із сином в старовинному екіпажі під час прогулянки засніженими полями...». Це було в журналі «Солодке життя», який я гортав, чекаючи якось на прийом у дантиста. Цілу шпальту було присвячено різдвяній Австрії: як там святкують, ласуючи гарячим вином і пиріжками й заробляючи на прогулянках старовинними екіпажами і на продажі різноманітних різдвяних витребеньок. На фото угорі праворуч пишався сам герр Ґрассмайр — кремезний, червонощокий, із густими чорними вусами, що плавно переходили у бакенбарди і підкреслювали білину бездоганних зубів. Герр Ґрассмайр усміхався — такий чепурний у фетровому капелюсі, сірій маринарці з темно-зеленим підкладом і мідними ґудзиками; поруч із ним сидів хлопчина — також червонощокий, у сірій маринарці із зеленим підкладом і фетровому капелюсі (завеликому для його голови); хлопець грав на акордеоні. Він роззявляв рота — певно, виводив пісню. Я замислився: цікаво, чим я гірший за герра Ґрассмайра, який (так було зазначено в підписі під фото) «вправно правив четвіркою коней, поки його син грав на акордеоні»? Авжеж, там було написано саме так: «вправно». Гадаю, подібні означення стосуються тих, кого не виганяли з дому й у кого під боком був, скажімо, таточко з батогом у руці. А тим часом пара від важкого сапу коней піднімався у прозоре небо Тіролю... Якби тато навчив мене грати на акордеоні, або ж якби я хоча б мав змогу співати, сидячи поруч із ним, добре знаючи, що мій спів приваблює клієнтів, — напевно, я не відчував би потреби писати до газет, вигадуючи собі родину. Коли я сиджу у вантажівці посеред автостради, то час від часу згадую герра Ґрассмайра і його сина. Я жодного разу не думав про свого батька — і не подумаю про нього ніколи, адже це буде одна з найбезглуздіших думок.
«Мадемуазель, — почав я. — Чи краще: мадам?» Журналістка всміхнулась і уточнила: «Мадемуазель». І тут мені варто було б сказати щось на кшталт: «Мадемуазель, я ладен стати вашим відданим охоронцем!». Однак я уявив її — таку вишукану і прекрасну — поруч із хирлявим далекобійником і не сказав нічого, лише подумав: «Мадемуазель, на схилі літ я ладен стати вам опорою...». І я в цьому навіть не сумнівався! Думав, що міг би бути єдиною людиною на світі, яка безперешкодно спостерігала б за появою перших зморшок і кіл під очима, людиною, яка милувалася би зблиском срібла у її волоссі; авжеж, саме срібла, бо від слова «сивий» аж морозом всипає. А втім, можна взяти слово «сивизна» — і перед очима одразу постануть засніжені гірські хребти, і сивокосі жінки миттю повернуть собі свою справжню сутність — неймовірно прекрасних природних перешкод. І все ж «сива жінка» — це звучить досить нечемно. Словом, я міркував про сивизну і німував. А журналістка тим часом терпляче поцікавилася: «Хочете мені про щось розповісти? Ми начебто збиралися поговорити про вашу роботу...». І вона поклала на стіл ручку й блокнот. Тоді я сказав: «Мадемуазель, робота у мене досить самотня». І замовк. Мені здавалося, що до цих слів нічого додати. Тієї ж миті, гадаю, власник пса саджав свого утриманця до автівки, щоби викинути його десь на стоянці обіч автостради. Господар прикріпив лижі до даху авта, запхнув валізи до багажника; перед очима у нього лежав папірець із адресою дівчини, за якою він їхав — він її майже не знав, зустрів у одному барі та й вирішив познайомити із зимовими видами спорту; не дивно, адже в неї був пишний задок або гарні цицьки — щось на кшталт Жермени, білявка, але з добре пофарбованим доглянутим волоссям і справжніми сукнями, що не скидалися на старі лахи. Тож він посадив собаку — туди, куди згодом мала вмостити свою жирну дупу дівуля; проте спочатку він простелив на сидінні шмату, яку викинув слідом за псом. А пес усе розумів — вони завжди усе розуміють, і пси, і корови, і коні — а пес тремтів і дивився зі свого господаря, жалісно підвиваючи.