Скільки важить людська душа? «Тягар мій легкий» — казав Ісус[4]. Душа тварини — а я, незважаючи на вчення церкви, не сумніваюся у тому, що тварини наділені душами, — не важча за душу Христа; зрештою, певною мірою, як і душа дитини — явище досить ефемерне, яке триває не довше, аніж, власне, дитинство: душа, прив’язана до певного проміжку часу. Діти, як і тварини, після смерті страшенно важчають. Маленький Люка, син Фовілів, хоч і був самі шкіра й кості, важив, мов шмат свинцю. Я знаю, бо піднімав його на прохання матері, яка хотіла підкласти хлопчикові мережану подушку під голівку. Він був такий важкий, ніби рух, що був його змістом, ота енергія, завжди готова летіти, бігти, кидатися до першого стрічного, раптом урізана під колесами лихача, зник і повернув тілу хлопчика справжню вагу. Вагу, яка у житті приходить до хлопчиків — о, я пам’ятаю це добре! — з їхньою першою мастурбацією, а до дівчаток, гадаю, із менструацією; напевно, вона є вислідом не душі, а сексу — хіба що це не одне й те саме. Авжеж, це напевно одне й те саме — принаймні це пояснило б, чому коханці завжди почуваються зважнілими після злягання. Можливо також, що смерть тварин і дітей — це незначна, дрібна смерть, адже вони не опираються, так само як не опираюся і я, коли відчуваю молитву, що піднімається з мене. «Сам Дух заступається за нас невимовними зітханнями»[5]. Людину, що чинить молитву, смерть забирає миттєво, одним вправним рухом.
Софія захопила мене цілковито, щойно з’явилася. То був січневий ранок, і перед церквою Святого Роха валили старі обрізані верби. Я спостерігав за цим забиттям, а вона постала за мною і мовила гаряче: «Месьє абате, навіщо рубають верби?!». До того я її жодного разу не бачив. Вона була трохи вища за мене, набагато молодша, з пухкими щічками, дещо завузькими брунатними очима, через які здавалося, ніби вона весь час усміхалася. Однак тоді Софія вочевидь була в розпачі: коли вона вимовила «Месьє абате», її голос ніби завмер. А найняті комуною робітники, і оком не кліпнувши, продовжували валити дерева — вереск пилки відділяв їх від нас.
«Бо вони старі», — з важким серцем відповів я, усвідомивши біль, який пробудило в мені запитання незнайомки: адже я теж любив ці дерева, адже на мене теж тиснув чималий вік. «Та навіть якщо вони упадуть, нікому ж не задіють шкоди, — схвильовано вела далі жінка, — вони ж невеликі... А от їхній полиск — його вже не повернути... Ви розумієте?» Звісно, я розумів. Тендітний золотавий, немов сплетений із шовку полиск, що з’являвся з кожним промінчиком сонця, який проходив через листя тих старих верб, вкривав собою траву, каміння, навіть саме повітря; це світло врочисто стелилося низько, радіючи своєму приниженню, таке напрочуд людське — жодне інше дерево не могло мати подібний полиск. Проте навколо була зима, вербовий полиск був лише спогадом, ностальгією, над якою взяли гору час, а також рішення комуни висадити на цьому місці тополі. «Тополі? — здивувалася жінка. — Оті зверхні рослини, листя яких недосяжне і тріпоче лише на втіху небес?» І я занімів, приголомшений зневагою, що пролунала в її згадці про небо. Щічки її почервоніли, очі блищали. Мені здалося, що вербовий полиск для неї те саме, що кохання, яке добігає кінця, край, який залишаєш, берег, із якого пливеш до протилежного берега. І я подумав, що вона, напевно, чекала від мене слів, які допомогли б їй переплисти. Зрештою, саме в цьому й полягала моя роль, моє покликання як святого отця. Тож я сказав: «Світло линутиме з небес — і буде гарно... Уявіть лишень: шурхіт тополиного листя, мов шурхіт новеньких купюр із хрусткого шовку». Але сумнів із її обличчя не зник. Очі її сумували за вербами, за їхнім мертвим полиском, який забрала зима, і за обіцянками листків, залишених на поталу робітників. Дівчина не відводила очей від глибокого непоправного порізу, виїденого пилкою в кожній вербі — він відділяв крону від стовбура і клав горілиць понівечену рослину. Тож я додав: «Тополі так швидко ростуть...». — «Кому захочеться лягати при цьому новому світлі», — закинула дівчина. Спати... Справді, улітку по неділях деякі люди лягали відпочити під вербами — м’яка травичка під ними сприяла тихій сієсті. Зрештою, це був громадський парк, де, після смеркання присівши на одну-єдину лавку, я бачив закоханих, що блукали, мов хисткі кораблі, які боязко слідували за флагманом церкви. І все ж ніколи в житті слово «лягати» не поставало переді мною з такою очевидністю сенсу. Я раптом збагнув, що ми, священики, якщо й лягаємо, то тільки щоби поспати або померти.