Весь збаламучений, він зробив три ковтки кока-коли, а тоді обернувся до екрана свого комп’ютера. Сто сімдесят шість лайків і дванадцять коментарів до його останнього посту, відео типа, який чотири рази змінює свою думку, роблячи замовлення, потім пригнічено з’їдає гамбургер, ділячись із дружбаном, що зрештою волів би хот-дог. Чисто тобі довбешка сільського ідіота. Зі сміху можна вмерти.
Його блог «Хроніки Міннеаполіса» забитий подібними сценками. Рекламні транспаранти приносили пару доларів то там, то сям. І то хліб. Він спершу вагався, чи не назвати його «З життя придурків», однак віддав перевагу очевидному посиланню на віддалене місто Сан-Франциско. Фільмував він великим планом, тож розпізнати місцину неможливо. Такий собі спосіб дезорієнтації, щоб мати спокій. Каліфорнійський закон був категоричним: перш ніж знімати в публічному місці, слід отримати попередню згоду всіх відтворених осіб. У Міннеаполісі, в глушині Середнього Заходу, можна вільно фільмувати все, що заманеться.
Отже, він ділився нестримним сміхом з невеликою групою вірних відвідувачів сайту. Оскільки суспільство організовано придурками й для придурків, казав він собі, над ним краще сміятися, ніж горювати й заробити собі виразку.
Завдяки залученості до зйомки мешканців свого кварталу він знав, як їх звуть та епізоди їхніх життєвих історій. Вони здебільшого були нецікаві, гнітючі своєю банальністю й посередністю, та інколи ідіотизм надавав посередності пікантності.
Райян ще раз ковтнув кока-коли й зупинив свій вибір на двох молодих жінках, перед якими стояли великі чашки чаю з хмарками пари. Одна з них збиралася заміж і ділилася з подружкою своїми життєвими планами. Райян не міг стримати усмішки, почувши лагідно-наївний тон майбутньої нареченої. Вона мала в собі потенціал.
Він оптимізував настройки. Відкривши об’єктив на f8, одержав достатню глибину різкості. Апарат чудово демаскував накладні вії та чорні, замазані кремом, цяточки.
– З Бобом ми ділимося всім, – казала вона.
– Тобі пощастило, – відповіла подруга. – Мій Кевін завжди знаходить причину, щоб не прибирати зі столу. Те саме і з застиланням постелі. Мене це, зрештою, дратує.
– Розумію. Ми з Бобом ділимо все: ролі, обов’язки, геть усе. Навіть витрати. Все чітко.
– О, чудово. А у нас жодних правил…
– Візьмімо, наприклад, квартиру, яку ми збираємося купити. Боб мені сказав: «Найліпше розподілити між собою витрати: квартиру запишемо на мене і я щомісяця за неї платитиму. Я все беру на себе. Ти ж платитимеш податки, рахунки, їжу, відпочинок». Він підрахував, що так виходитиме одне на одне, це справедливо, і нам нічого хвилюватися.
– Але… а якщо ви вирішите розлучитися… у нього залишиться квартира… а ти… ти будеш без нічого?
– Ну от… Він – чоловік мого життя, ми одружуємося, а ти думаєш про розлучення.
– Але…
– Ти не віриш у кохання.
Райян закусив губу. Про всяк випадок познімав ще кілька секунд і вимкнув камеру. І аж тоді розреготався.
– Ось так! Ти виграла квиток до Міннеаполіса, красуне!
~ 3 ~
Туман над затокою Сан-Франциско розсіявся, вдалині несподівано відкрився острів Алькатрас, оповитий блакитним маревом. Теплий вітер доносив приємний запах моря, долинало постукування фалів на щоглах пришвартованих вітрильників. Джонатан дихав на повні груди. Він любив цю пору літнього дня, коли ранковий туман тане, немов за помахом чарівної палички, поступаючись місцем сяючому сонцю, здавалося б, немислимому ще кілька секунд до того.
Те, що він у неділю опинився на набережній, місці, як на нього, надміру туристичному, було подією радше рідкісною, але сьогодні щось його мимоволі туди потягнуло.
Щоправда, він ненавидів проводити вихідні без доньки, коли через жорсткий закон про один вікенд із двох він залишався самотнім, дуже самотнім. Однак призвичаївся виходити на променад у рідкісні дні Sunday Streets: коли ціла частина міста ставала пішохідною, вулиці нарешті заполонювали люди, що насолоджувалися прогулянкою, та велосипедисти.
Початок ранку виявився нелегким: йому довелося вручну виполювати конюшину в садку, що за будинком, і обприскати залізним купоросом територію з боку вулиці, щоб позбутися моху.
Довкола нього ставало дедалі більше безтурботної публіки у статечному й дружньому настрої. Стрибали дітки, які раз-у-раз вибухали сміхом, злизуючи величезні порції морозива, що стікало по ріжках. Сповнений йодом запах морського бризу час від часу перекривали пахощі вафель і свіжоспечених пиріжків, що линули з недалеких кіосків. У радісному гомоні можна було вирізнити уривки якихось розмов.