Натовп перехожих цілком природно привів його в куток пірса, звідки можна було спостерігати за тюленями, що купчилися на автономних острівцях. Він бачив їх сотні разів, але не міг не зупинитись і поглянути ще раз, коли проходив неподалік. Їхні лискучі тіла тісно тулилися одне до одного, наче ті спітнілі туристи, що штовхалися перед загорожею, намагаючись їх роздивитися, причому перші залишалися цілком байдужими до нездорової допитливості других.
Він не міг не запитати себе, хто нестиме відповідальність, якщо балюстрада не витримає натиску й цікаві посиплються в холодну воду Тихого океану. Підприємство, яке її виготовило? Чи той, хто встановлював? Чи управителі Pier 39,[1] які зробили цей пірс комерційним простором, що приваблює цілі натовпи? Відтоді, як вони стали продавати страховки посеред комерсантів регіону, подібні запитання отруювали його розум. Справжня професійна деформація.
Він ішов своїм шляхом уздовж набережної, час від часу ухиляючись від юнака чи юнки на роликах. Невелика джазова група з блискучими мідними інструментами почала стандартну п’єсу Сіднея Беше. Трохи віддалік чоловік років шістдесяти нервово ляскав по кишенях свого одягу.
– Його немає! – повторював він. – Його немає!
– Ти про що? – запитала жінка у великих окулярах, що стояла обіч нього. – Ти про що?
– Про гаманець! Він зник!
– Напевно, залишив його в готелі. Ти тепер усе забуваєш…
– Та ні… Він у мене був… Я певен… Я… О, ось він! У задній кишені, – промовив він, мацаючи ліву сідницю.
– Ти втрачаєш голову, бідолашний …
Джонатан зворушено глянув на літнє подружжя. Було малоймовірно, що колись він сам пізнає такий тип відносин.
Вони з Анжелою були разом сім років. І коли вона пішла, помилково звинувативши його у зраді, він відчув справжній шок, період пригнічення, тоді самотності і її відсутності.
Дзеленчання велосипедного дзвоника перебило плин його думок.
Оскільки авто з вулиць прогнали, пішоходи й велосипедисти заволоділи їхніми правами, весело заполонивши шосе. Світлофори капітулювали, безнадійно й без упину кліпаючи. Натовп поступово густішав, заповнюючи вулиці й поширюючи свій гарний настрій у найменші закутки міста.
Час від часу Джонатан поглядав на мобільний телефон, перевіряючи, чи не прийшов електронний лист або есемеска. Інколи комерсанти вирішували свої адміністративні проблеми в неділю й тоді посилали йому листи. Навіть якщо вони інколи йому й докучали, ці контакти трішки ослаблювали болісне відчуття самотності. Зайняти голову справами – гарний засіб позбутися думок про власні проблеми, – казав собі Джонатан. Хоча він не почувався щасливим, зате був зайнятим.
Він простував спокійно, аж раптом його увагу привернуло особливо жваве зібрання. Танцівниця вела за собою добру сотню учасників під ритмічну музику, яка линула з високих колонок.
– Вона талановита, чи не так? – шепнула йому старша пані в рожевому широкополому капелюшку. – Це – Бабет, француженка. Вона приходить сюди кожної Sunday Streets, і щоразу залучає все більше людей до танцю. Стільки енергії…
Сам Джонатан мав французьке коріння по матері. Він народився в Бургундії, де частину свого дитинства прожив у невеличкому селі Клюнізуа. Його батько, каліфорнієць із діда-прадіда, там засвоїв таємниці вирощування винограду, працюючи для відомого замку. Там зустрів і ту, що стала йому дружиною. Кількома роками пізніше родина переїхала в округ Монтерей, на південь від Сан-Франциско, де вони взялися доглядати занедбане виноробне господарство. Десятиліття праці дало змогу поволі піднятися, зрештою їхнє вино набуло певного визнання.
Аж одного березневого дня торнадо повністю спустошив виноградник. Через невдале страхування господарство було приречене на крах. Його батько так і не зміг оговтатися.
Веселі танцівники чудово координували свої рухи, в єдиному пориві. Здавалося, їх щось об’єднує. Джонатан відчув, як у нього наростає бажання до них приєднатися, влитися в коло й розчинитись у вабливому ритмі музики. Через недоречну соромливість він завагався, а тоді заплющив очі, дослухаючись до вібрування ударних у його тілі. Він уже був готовий зважитися й зробити крок, як хтось ухопив його за руку. Джонатан смикнувся й розплющив очі. Перед ним стояла молода жінка, тримаючи його руку своїми тонкими, цупкими, матовими пальцями. Циганка. Щупленька, вона майже повністю ховалась у складках свого темного вбрання.
– Я прочитаю твоє майбутнє.
Вона не зводила з нього гарних чорних очей. Погляд був пильним, проникливим, доброзичливим, хоч і без усмішки. Довкола них вирував натовп.
1