— Вночі, коли ви, Тетюєв, куняли на ходу, я під час просування на місцевості до цієї вогневої виміряв усі відстані кроками. Можете запам'ятати. До виходу дороги з степу — чотириста п'ятдесят метрів. До спуску в долину — триста метрів. Місток — триста метрів. Запитання є?
Запитань не було.
— Може, комусь не подобається наш розпорядок? — спокійно поцікавився Султанов. — Хтось хоче спати? Безсонна ніч? Для солдата безсонна ніч — додатковий заряд бадьорості! Може, комусь не подобається, що я командир? Прошу висловлюватись.
— Тиша в залі, — гмикнув Палярус. — Ніхто не хоче ліпшої долі. Перша заповідь артилериста: подалі від начальства, якомога ближче до кухні.
Ардаб'єв, який прийшов доповісти, що коні вже на пастівнику, зітхнув при згадці про кухню:
— Ех, оце б боршу з сметаною!
— Наш Ардаб'єв уже знає український борщ! — зареготав Палярус. — Йому вже хочеться борщу! А тисяча одної ночі тобі не хочеться? Щоб ти спав на посту, а Шехерезада розповідала свої шикарні казки.
— Кінчай перекур! — підвівся Султанов.
— В повітрі запахло стройовою підготовкою, — випнув груди Палярус.
— Балачки! — добродушно осмикнув його сержант. — До обіду будемо чистити матчасть і особисту зброю.
Коли вже опинилися поряд із Тетюєвим, Козак спитав Борю:
— Ти навідником давно?
— Місяць. До того був водієм танкетки. У нас батарея була — блиск! Шість гармат, механічна тяга, снарядів — гора, весь припас із собою, навіть арт- майстер свій...
— Де ж воно все поділося?
— Де? Нарвалися на фашистську колону — ось
де!
Козак не повірив.
— На колону? Отут у степах?
— Ну, не тут, а за Бугом — хіба не однаково?
— І ціла колона? Не може бути!
— Слухай, — подавився на нього трохи злякано Тетюєв, — що з тобою?
— Не можу повірити, щоб уже колони їхні по нашій землі...
— А що літаків їхніх повне небо — у це віриш? Під бомбами був?
— Був, а не віриться. Все мов сон.
— Ну, в мене теж цей сон був. Як чесонули нас їхні танки, як пішло все вогнем та димом, — отоді повірив. У нас командиром батареї був не Храмцов, а майор Бакаєв. Маленький такий, нервовий, злий, як чорт. Тут б'є, тут горить усе, горить і моя танкетка, а він вискочив з диму, налетів на мене, вхопив за груди, кричить: «Чому не біля гармати? Де обслуга?» А де обслуга? Всі мертві, і я не знаю, живий чи мертвий. А майор знов на мене; «Чому не стріляєш?» — «Не вмію». — «Давай снаряди!» І сам до прицілу. Бачив би ти, як він бив! Запалив танк, три бронетранспортери, тут уже з першого взводу лейтенант з двома бійцями прибігли, але майор сам стріляв, поки й відігнали фріців, а тоді при всіх обійняв мене, поцілував і призначив мене навідником. А так довелося б ставати їздовим. І сказав: орден тобі, боєць!
— Де ж твій орден? — спитав Козак.
— Десь іде.
— А майор? Де він?
— Дали йому дивізіон. А в нас став Храмцов. Ну, та тепер тільки Султанов, більше нікого.
— Мені Султанов подобається, — сказав Козак, — надзвичайно подобається.
Тетюєв промовчав. Мабуть, не міг забути, до якого виснаження доводив його щодня сержант.
Обід Планкін привіз у термосах, тому на гаряченьке притупали і два кулеметники, які прикривали вогневу від дороги.
— До такої каші та наркомівські б сто грам! — поцмокав губами Палярус.
256
— Сто грам одержите, коли будемо в боях, — пояснив Султанов.
— А де ж ми зараз, товаришу сержант? — здивувався Палярус.
— На курорті. І, як доповів рядовий Козак, ще й поряд із вродливими дівчатами. Вам ясно, Палярус?
— Коли дівчата, то навіть суду ясно, товаришу сержант!
Козак насторожився. З самого ранку ждав він, коли ж Султанов відгукнеться на його повідомлення про молодих господинь цього обійстя, але сержант, здавалося, не звернув на ті його слова ніякісінької уваги, одразу забув, заглибившись у свої командирські клопоти. Але ж тепер згадав! І, може, захоче піти познайомитися, а коли так, то звелить і йому, Козакові, йти разом з ним. Бо хто ж «встановлював зв'язок з місцевим населенням»!
Однак Султанов більше не згадував про дівчат. Обід закінчився, котелки помито принесеною їздовими з Дніпра водою, пролунала команда: «Мертва година!» Повторювати не доводилося. Вмить розкатано скатки, простелено шинелі, котелки, накриті пілотками, — у голови, і вже всі, крім вартового Тетюєва, сплять, як убиті, один підклав долоню під щоку, другий по-дитячому підігнув ногу, притискаючи Гі мало не до грудей, третій розкидавши руки, горілиць, Султанов спав на животі, мовби й уві сні прислухаючись, чи не стугонить степ під фашистськими танками, щоб миттю підскочити й закричати: