його Султанов.
— Так точно, востаннє, товаришу сержант.
— А з яєць що — яєчню зробимо?
Ардаб'єв зрадів.
— Можна, товаришу сержант, це можна!
— Рядовий Козак, — скомандував Султанов. — Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.
— Єсть! — гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.
Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: «Тю-тю-тю!». Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.
— Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.
— Сержант прислав.
— Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?
— Просив сковорідку. Яєчню смажити.
— Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,
— Бойові навчання.
— Та знаю. Чула. То зайдеш?
Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.
— Пробач, Надю, не міг вирватися.
— Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.
— Я на мить одну. Біжу! Наказ!
— Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.
— Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.
— Ах, який же ти...
Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.
— А сало навіщо?
— Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!
— Бери, бери! — подала голос і Надька.
— Ну, спасибі! Я все Султанову... Я йому скажу... Ми з ним...
Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб зберегти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:
— Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це... Ви самі розумієте... Товаришу сержант...
Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде «Одставити!» або «Балачки!».
— Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.
— Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!
— Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!
А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!
Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?
— Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.
— Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.
Обід з піхотинським супом, кашею і артилерійською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:
— Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. — Тоді гукнув до Борі: — Тетюєв, лишаєтесь за мене!
Що означало це загадкове «я зараз прибуду», Козак не міг збагнути, але розпитувати теж не мав права, тож мовчки козирнув і тихенько пробрався через город до обійстя. Наказано йти — треба йти. Звелено зустрічати — треба зустрічати. Біля мальв перед перелазом Козак постояв, очікуючи Султанова, але того не було. По той бік перелазу греблися й сокоріли кури, постогнували від спеки. З-під повітки долинало якесь постукування: «Стук-стук-стук! Стук- стук-стук!» Він перегнувся через перелаз, намагаючись роздивитися, що воно там стукає, але не побачив нічого, тоді переступив у двір, трохи пройшов по твердій стежці і лише тепер зміг розгледіти під повіткою Саньку. Присівши навпочіпки, вона невеличкою сокирою рубала на дріб'язок щирицю, яку, видно, щойно нарвала. І знов він не знав, як йому повестися. Підійти до Саньки, але як же без Султанова? А сержанта не було. Козак пройшовся по двору, тоді згадав, що сержант казав йому про ворота, попрямував туди і саме вчасно, бо з тієї піщаної дороги, що спускалася до. Дніпра, до обійстя завертав Султанов. Був верхи на своєму гнідому, в повному бойовому обладунку, з автоматом, біноклем, польовою сумкою, так ніби збирався в похід або на битву. Козак отетеріло дивився на командира.