Выбрать главу

його Султанов.

—     Так точно, востаннє, товаришу сержант.

—     А з яєць що — яєчню зробимо?

Ардаб'єв зрадів.

—      Можна, товаришу сержант, це можна!

—      Рядовий Козак, — скомандував Султанов. — Дозволяю відлучитися і дістати сковороду.

—      Єсть! — гукнув Козак і залопотів кукурудзою, поки сержант не передумав.

Санька стояла біля повітки, сипала поперед себе зерно, скликала курей: «Тю-тю-тю!». Купалася у сонці, буйне тіло і молодий голос, зграбні рухи, сміх в очах, на лиці, у всій постаті.

—     Чого тобі? — насмішкувато спитала Козака.

—      Сержант прислав.

—      Все присилає. Сам він що — ходити не вміє?

—      Просив сковорідку. Яєчню смажити.

—      Сковорідку? Ти б до Надьки зайшов. Жде. Обіцяв прийти, а не йдеш,

—      Бойові навчання.

—     Та знаю. Чула. То зайдеш?

Він убіг до хати, побачив Надю на скрині біля причілкового вікна, непорушну й безпомічну, а де ще прекраснішу, як тоді, удосвіта, не знав, що їй казати, ніяковів од надміру грубої сили, що била з усієї його постаті, сили такої недоречної поряд з цією недолею тяжкою, з цією дівчиною, в якій жив тільки дух — майже цілковито безтілесній.

—      Пробач, Надю, не міг вирватися.

—      Але ж прийшов? Я така рада і така вдячна.

—     Я на мить одну. Біжу! Наказ!

—     Сядь хоч посидь. Отам на ослоні. Або ось тут ближче. Там у мене книжки, то ти їх відсунь.

—     Я потім. Може, ще й сьогодні. Після обіду.

—      Ах, який же ти...

Санька врятувала його, внісши велику сковороду і четвертину жовтуватого сала.

—     А сало навіщо?

—      Хто ж смажить яєчню без сала? Бери!

—      Бери, бери! — подала голос і Надька.

—     Ну, спасибі! Я все Султанову... Я йому ска­жу... Ми з ним...

Він побіг, мало не падаючи, поспішав, щоб збе­регти в собі рішучість, тицьнув сковороду й сало Ардаб'єву, підскочив до Султанова, гаряче зашепотів:

—     Товаришу сержант, їх треба відвідати! Бони так ждуть. Надя немічна, прикута до постелі, для неї це... Ви самі розумієте... Товаришу сержант...

Султанов мовчки кивнув йому, але вже й це була маленька перемога, раз не пролунало його тверде «Одставити!» або «Балачки!».

—     Ну, що там у вас, Ардаб'єв? — поцікавився Султанов.

—     Товаришу сержант, навіть сало є! А з салом можна й на цілий тиждень наперед наїстися!

—     Ти що, у верблюда навчився? — зареготав Палярус. — Так той на півмісяця вперед наїдається. Давай і ти вже таким калібром!

А в яких я пустелях жив? — зітхнув Ардаб'єв. — За Волгою біля Каспію яка земля? Для верблюдів, а не для людей. Ось, кажете, гут жара. А хіба це жара! В нас он — крізь кожух пробиває!

Козак бачив верблюдів тільки на малюнках. А щоб кожухи влітку?

—      Навіщо ж влітку кожухи? — здивувався він.

—    Ось приїдеш після війни в гості, покажу тобі, — пообіцяв Ардаб'єв, метушливо розкладаючи вогонь, хоч це зовсім не личило йому.

Обід з піхотинським супом, кашею і артилерій­ською яєчнею видався на славу, кожен мріяв про статутну мертву годину на сонечку або під кущем бузини, і Султанов скомандував усім відпочивати, а Козака поманив до себе пальцем і неголосно звелів йому:

—     Ідіть туди, у двір, і зустрічайте мене біля воріт. Я зараз прибуду. — Тоді гукнув до Борі: — Тетюєв, лишаєтесь за мене!

Що означало це загадкове «я зараз прибуду», Козак не міг збагнути, але розпитувати теж не мав права, тож мовчки козирнув і тихенько пробрався через город до обійстя. Наказано йти — треба йти. Звелено зустрічати — треба зустрічати. Біля мальв перед перелазом Козак постояв, очікуючи Султано­ва, але того не було. По той бік перелазу греблися й сокоріли кури, постогнували від спеки. З-під повітки долинало якесь постукування: «Стук-стук-стук! Стук- стук-стук!» Він перегнувся через перелаз, намагаю­чись роздивитися, що воно там стукає, але не поба­чив нічого, тоді переступив у двір, трохи пройшов по твердій стежці і лише тепер зміг розгледіти під повіткою Саньку. Присівши навпочіпки, вона неве­личкою сокирою рубала на дріб'язок щирицю, яку, видно, щойно нарвала. І знов він не знав, як йому повестися. Підійти до Саньки, але як же без Султа­нова? А сержанта не було. Козак пройшовся по дво­ру, тоді згадав, що сержант казав йому про ворота, попрямував туди і саме вчасно, бо з тієї піщаної до­роги, що спускалася до. Дніпра, до обійстя завертав Султанов. Був верхи на своєму гнідому, в повному бойовому обладунку, з автоматом, біноклем, польо­вою сумкою, так ніби збирався в похід або на битву. Козак отетеріло дивився на командира.