— Куда вы? — медленно проговорила она.
Он ничего не отвечал и опустился на стул.
— Итак, вы считаете меня спокойным, изнеженным, избалованным существом, — продолжала она тем же голосом, не спуская глаз с окна. — А я так знаю себя, что я очень несчастлива».
— А чого їй треба, що вона нещаслива? — спитала Надя. — Вона ще каже, що в ній немає бажання, охоти життя. Як можна таке казати? Ти ж хочеш жити, Веню?
— Хочу.
— Дуже?
— Дуже.
— І я так само... А вона... Та ти прочитай з вісімнадцятого розділу, там перед кінцем.
Козак знайшов розділ, Надя вказала йому те місце.
«Одинцова протянула вперед обе руки, а Базаров уперся лбом в стекло окна. Он задыхался; все тело его видимо трепетало. Но это было не трепетание юношеской робости, не сладкий ужас первого признання овладел им».
— Підожди, не читай! — зупинила його Надя. — Не треба. Годі. Ні, читай далі! Швидше!
«...Это страсть в нем билась, сильная и тяжелая — страсть, похожая на злобу и, быть может, сродни ей... Одинцовой стало и страшно и жалко его».
— Правда ж як гарно сказано, — прошепотіла Надя: — «трепетание юношеской робости»? Ти б так зумів сказати?
— Ні.
— І я не зуміла б.
— Що ви там перешіптуєтесь? — гукнула Санька. — Хто б так не зумів сказати і чого? Воно само все скажеться, коли треба...
Стіл відгороджував її і Султанова від тих двох, але тепер уже й не вузький стіл, а непереборний простір, непробивний мур, безнадійна і безмежна пустеля. Ні перейдеш, ні здолаєш. Тільки погляд може долетіти на той бік, а звідти так само погляд, бодай випадковий, неуважний і навіть недбалий, але й тому він був би радий і ловив би кожний той погляд і ховав у собі, у своїй душі навіки, тільки для себе, тільки для своєї любові. Чому наша любов така заздрісна і чому ми ненавидимо в любові? Козак ладен був ненавидіти Султанова за те, що Санька так тулиться до нього, що таке зухвале щастя чується в її голосі 1 така нехіть до всього на світі, крім отого жилавого, мужнього, вродливого сержанта. Навіщо він привів сюди Султанова? Навіщо сказав йому про дівчат? Міг збрехати, міг налякати немічною, сказати, що стара вже, попросити щоранку бігати сюди мовби для допомоги, заставати Саньку ще сонною, з лінивим тілом, майже без одягу. А тепер? Хай тільки вони підуть звідси, хай тільки опиняться надворі, він усе скаже Султанову! «Товаришу сержант, я вам цього ніколи не прощу!» — скаже він. А Султанов, що він? Скаже: «Ти ще молодий!»? Ага, для любові молодий, а для війни, для смерті не молодий? Хто на це відповість? Яка сила, яка влада і який закон?
Султанов і тут виявив надприродну чутливість. Йому передалося все те, що клекотіло в душі Козака, він стріпнувся, легенько відтрутив Саньку, став підводитися з-за столу, осмикував гімнастерку.
— Куди ж це ви? — сполошилася Надя, тоді як Саня тільки мовчки стежила за рухами Султанова з лінивою незалежністю володарки й повелительки цього дужого, хоч ще й незнаного, власне, чоловіка.
— Солдатський телефон! — засміявся Султанов. — Вимагає з'явитися на місце служби. Веніамін, ходімо! Дякуємо за гостинність. За все дякуємо.
— А я вам дякую, що ото на коні, — тихо сказала Надя. — Ніколи не забуду... Це в мене вперше в житті таке...
— Спориш потоптав своїм конем! — гукнула Санька.
— А спориш і треба топтати! Ви не слухайте її, то вона мене хоче подратувати. Ви й своїх солдатів можете приводити в наш двір для занять...
— Може, тобі ще й гармату перед вікнами поповозити? — поглузувала Санька.
— А хоч би й гармату. Я зроду її не бачила і не уявляю, яка вона...
— Коли будемо міняти дислокацію, я звелю, щоб запряги пройшли через ваш двір, — пообіцяв Султанов. — І гармата, і зарядний ящик, і амуніція. А тепер ми підемо. Дозволите відвідати вас ще?
— Дозволяємо, дозволяємо! — заплескала в долоньки Надя. — Саню, чого ж ти мовчиш?
— Вона не заперечує, — сказав Султанов. — Точно? Я не помилився?
Санька мовчала, і в цьому мовчанні ще зберігалася квола надія для Козака.
Султанов потиснув руку Наді й Саньці, Козак зробив те саме, коли відчув у своїй руці Саньчині затверділі від роботи пальці, відчаєно спитав:
— Проведеш нас, може?
— Не маленькі, самі дорогу знайдете! — засміялася вона.
З хати і з сіней Султанова виводив Козак, бо сержант жартома заявив, що не може оволодіти таємничим механізмом клямок.
Надворі Султанов сказав:
— Надю треба оточити увагою.
— Я ж вам одразу про це...