— Братці, — примирливо обізвався до них Боря Тетюєв, — ну чого ви, братці?
— А нам, між іншим, дещо інтересно, — переметнувся з Грановського на нього Палярус. — І не те інтересно, що в тебе був бог Аполлон. Чхати ми хотіли з високої дзвіниці на всіх Аполлонів! І не те, між іншим, звідки тут з'явився великий кларнетист Грановський...
— Я з'явився з Києва, — подав голос Грановський. — Може, це комусь не подобається? І може, той хтось повідомить, звідки з'явився він? у Києві коло святинь стоять танки. І коло тих святинь падають бомби. Може, вам цього не досить? Я народився у тому великому місті, і я хочу його захистити... Звичайно, звідки вам знати, що таке Київ?
— Пожвавлення у залі! — обізвався Палярус. — Хто може щось мати проти Києва, хоч я особисто й не був у ньому? Був, не був. А хто з вас був у Москві? А хто знає, як ми проходили штольні для метро? Охотний Ряд — я там днював і ночував! Ну, а тепер ось тут... Красавиця моя талантами полна... А Козак наш був і мовчить. Мовчиш, Козак?
Вони так і заснули піц ці незлобливі перемовляння, спали тяжко, без снів, через кожні дві години когось із них будили, щоб ставав на варту, над одним світив місяць і сяяли далекі загадкові зорі, над іншим місяця вже не було і зорі примерхали, ночі були короткі й тривожні, а дні безмежні в їхній великій красі, неосяжливості й незбагненній загрозливості.
Третій день починався набридливою буденністю, нудьгою обов'язків. Кому хочеться підйомів, фіззарядок, повзання, стройової, сержантського крику? І все призначення твоє на землі зведено до механічного повторювання якихось рухів, а все життя, всі потреби вміщаються у речовому мішку. Та водночас вони, хоч і не усвідомлюючи до кінця, відчували, що долі їхні зливаються з цими просторами, з степом, рікою, небом, деревами, травами і це піднімає їхній дух і робить його незламним.
Навіть Ардаб'єв, цей чоловік з доброю, неповороткою душею, геть чужий насильству і нищенню, коли від нього вимагали твердості й мужності, згоджувався беззаперечно, але одразу й питав:
— А що ж — мужність, щоб когось убити?
— Ні, погладити по голівці й розчесати кучері, як у Планкіна!
— А нащо його вбивати? — дивувався Ардаб'єв. — Притиснути, щоб не пискнув. — Хіба не досить?
— Притиснути? — Палярус не міг стриматися від сміху. — А як ти собі це уявляєш, дитя прикаспійської природи? Фріц сидітиме і ждатиме, поки ти його нагнітиш? Сміх у залі!
Зате Ардаб'єв був неперевершеним гравцем у шашки. Носив у своєму протигазі картонну дошку і шашки, щойно видавалася вільна хвилина, всідався з ким-небудь з батарейців на травичці і знай заганяв усіх у «нужники». Навіть сержанта Султанова з його точним і безпомильним розумом. Єдиний, хто міг ще якось змагатися з ним, був Боря Тетюєв, але й той зрештою вклякав і піднімав безрадно руки перед цим втіленням упертого спокою і незбагненних хитрощів.
Саме з цим своїм спокоєм і причалапкав Ардаб'єв по обіді третього дня на вогневу.
Займалися гранатометанням, зовні мовби спочинок і іра молодечих м'язів, але Султанов домагався високих показників, йому не досить було сорока й п'ятдесяти метрів, хотів ще більшого, а на таке не- здатен був ніхто, крім Грановського, який, здавалося, міг закинути гранату будь-куди, перевершував у цьому самого сержанта і не заносився, не індичився, скромно пересмикував широкими плечима, казав:
— Ну й що тут такого? Подумаєш, граната!..
Ардаб'єв постояв, подивився, метати гранату не
пробував, заощаджуючи сили на майбуття, тоді звернувся до Султанова:
— Товаришу сержант, дозвольте доповісти?
— Доповідайте!
— Там, по Дніпру, значить, пливе...
— Що пливе?
— Ну, наш буксир, а за ним дві баржі... І повні людей...
— Наші люди?
— Наші.
— Чому мовчите?
— Так я ж кажу.
— Батар-рея! — скомандував Султанов, навмисне забуваючи, що в нього й не батарея, а взвод, і не взвод, а тільки одна гарматка, але хіба це все важило тепер. — Батар-рея! За мною! Вперед! Марш!.. Тетюєв, залишаєтесь на вогневій!
Знов дихнула на Веніаміна його рідна велика ріка. М'які хвилі з тихим шерехом напливають на білий пісок, довгастий острів за фарватером, верби, мов добрі матері, схиляються над травами і водами, а далі — широкі розливи аж до лівого берега, який сяє перемитими пісками, облямованими червоними шелюгами.
Вчора, коли вони вперше вибігли до Дніпра, Козака вразила пустельність, якась мовби покинутість ріки. Могугня ріка ніби зачаїлася, забула про людей, які вічно жили на її безкінечних берегах, несла свої води до моря осамотнено і тужливо. А він же звик, що Дніпро, навіть скутий зимовою кригою, тяжко борсався під тисячокілометровим панцирем, проривався то там, то там, ламав лід, дихав у ополонках, відганяв найлютіші морози на глибоких вирах! Влітку ж, коли засинала земля, спали трави, дерева, птахи і люди, ріка не спала ніколи, таємнича темна течія, могутньо струменіла, пливла, рухалася, жила, і ти жив разом з нею і відчував себе мало не безсмертним. В найтихішу літню погоду над рікою завжди вілло свіжістю, вітри жили в її руслі споконвіку, нікуди не відлітаючи, взимку вони були гострі, як ножі, повесні й восени м'які від туманів, улітку приносили людям радісний спочинок, і вже від народження, ще неусвідомлено, але твердо ти знав, що народженому над Дніпром судилися вітер, вода і надія.