І все ж щось змінилося. Ледь чутний звук, зловісний і ворожий, з'явився в повітрі, напливав з степу, з далекої далечі, ніхто ще не вловлював того звуку, може, й сам Султанов нічого не почув, а тільки здогадався у своїй стривоженій напруженості, та й цього було досить, щоб він миттю гукнув:
— Планкін! До мене!
Планкін, який вистрибував разом з усіма, хоч і не підкидав свого дорогоцінного кашкета, трохи подивовано озирнувся на сержанта, але той ствердив свій наказ рішучим жестом руки, і їздовий, захекавшись, прибіг, козирнув, притиснувши пальці до так дбайливо плеканого чубчика.
— За вашим розпорядженням...
— Негайно до кулеметників і хай готуються до відбиття атаки з повітря!
— Єсть!
Планкін кинувся до вогневої, а Султанов, зірвавши автомат з грудей, скомандував:
— Воз-дух! Всім у прикриття під берег! По ворожому літаку і..
Ще нічого не було і ніхто не чув ніякого звуку. Задихані, розчервонілі, розхристані, вони хапливо ладнали карабіни, трохи недовірливо позирали на сержанта.
— Нудьга в залі, — порушив тишу Палярус, — у цю річечку б запустити китів і підводні човни.
— Для цього тебе треба зробити Богом і адміралом, — зауважив Грановський.
— Тихо! — засичав на них Султанов. — Слухати всім! Приготуватися! Вогонь!
Справді тої самої миті високо в небі з'явилася «рама», найпроклятіший фашистський літак, що не давав їм звести голову під час маршу через степи, з ранку до вечора висів над ними, як нещастя. Дві палички замість фюзеляжу, коробка замість хвоста, вузьке довге крило, два мотори, що гудуть занудливо, з катівською байдужістю «гу-гу-гу-гу!», летить повільно, не знижуючись, не набираючи висоти, не лякається ні зеніток, ні густої стрілянини з землі, політавши, зникає, але на тому місці неодмінно з'являються або ж «мессери», розстрілюючи з кулеметів усе живе внизу, або «юнкерси» з бомбами.
Султанов ударив по «рамі» з автомата, пролунав дружний залп з карабінів, ніякої шкоди «рамі» це, ясна річ, не завдало, не відвернуло її і від наміру наздогнати караван і нависнути над ним чорним круком.
— Високо! — тупнув спересердя Султанов. — Високо й далеко! Що ж там «Дегтярьов» мовчить? Може, хоч трохи полякав би фашиста!
— Та вона, зараза, броньована, товаришу сержант, — заганяючи новий патрон до патронника, сказав Палярус, — їй наша стрілянина, як дівці лоскіт!
— І не влучиш у цю «раму», — підтримав його Грановський.
Козак стріляв мовчки, вицілював у мотори, в крило, бив і бив, задихався од бажання влучити, відігнати, збити, знищити проклятого фашиста і мало не плакав од марності своїх намагань.
Кулемет застрочив з-за високого берега. «Рама» летіла далі.
— З гармати б її ляснути! — сплюнув собі під ноги Палярус.
— Ми не можемо демаскувати позицію. — Султанов поміняв диск в автоматі. — У нас особливе завдання.
Козак хотів крикнути: «А це? А це хіба не завдання? Щоб порятувати людей — не завдання!»
Не крикнув, та й ніхто не встиг будь-що сказати, бо в цей час, перекриваючи їхні постріли, забубоніло згори.
— З кулемета б'є, сволота! — скреготнув зубами Палярус.
— Великокаліберний? — висловив здогад Грановський.
— А то ж який!
~ По нас б'є, чи що?
— По баржах, — тихо промовив Султанов, і Козак побачив, як потемніло від горя його обличчя.
— Товаришу сержант, — благально притиснув він руки до грудей, — треба ж щось робити! Треба ж...
— Треба, — сказав Султанов. — Звичайно треба. За мною! Бігом! Вогонь!
Вони побігли навздогін за караваном, так ніби могли стати ближче до «рами» і таки дошкулити їй.
А може, Султанов сподівався, що повітряний пірат облишить беззахисних мирних людей і відкриє вогонь по солдатах?
Даремно він сподівався.