Выбрать главу

—    Ну? Хто? Що?

—    Це я. Козак.

—    Налякав.

—    Пусти на твою шинелю.

~ Ну, давай.

—    Сон страшний приснився.

—    Не мороч голови. Солдат і спить тільки для того, щоб бачити сни.

—    Але ж страшний!

—    Мало тебе сержант ганяє.

—    Слухай, Борю, ти ж не був там, на березі...

—    Не був. А ти думаєш, не уявляю? Я ж тобі роз­казував, як мене цілував майор? Тебе коли-небудь цілували?

—    Тільки мама.

—    А чоловічих поцілунків не знаєш?

—    Ні.

—    Отож. А це — тільки перед лицем смерті. Смерті — розумієш?

—     Ну!

—    А ти з якимсь там сном.

—    Мені тяжко.

—    Заспокойся, — Тетюєв узяв його за руку. — Глянь, яке тут у вас небо, які зорі, яке диво. А ота світляста смуга через усе небо — як вона зветься у вас?

—    Чумацький Шлях.

—    А в нас — Млечный Путь. Яка сила і яке без­межжя!

—    Я народився під цими зорями і виріс, а тепер здається мені знаєш що?

—    Що?

—     Ніби оцей Чумацький Шлях, або Млечный Путь, по-вашому, тільки для нашої землі і для нас і все, що спробує затьмарити його вічне сяяння, має неодмінно щезнути й загинути.

—    Так, Веню, так!

Тетюєв знов знайшов його руку і мовчки стис­нув.

Вони лежали тихо, без слів, думали мовчки ко­жен про своє, але очі їхні летіли у безвість, у золоті розсипища загадкових зір, і молодість їхня була без­межна, як Чумацький Шлях.

Четвертий день вони довірливо віддали Султано­ву. Соромно було згадувати страшне безсилля, яке пережили вчора, лякалися самої думки, що таке може повторитися, їхній сержант з його досвідом, знан­ням і твердістю тепер набував для них ваги надзви­чайної, став єдиною запорукою і надією. Його ко­манди виконували з особливою ретельністю, кожне його слово, кожен наказ вгадували наперед, розповіді про обстановку на фронтах вірили так, ніби Султа- нов щойно повернувся з високих штабів. А він же тільки й того, що вчора ввечері перемовився кілько­ма словами з піхотним капітаном, який теж, здаєть­ся, не мав ніякого зв'язку з командуванням, хіба що через випадкових зв'язкових.

Султанов не приховував жорстокої правди. Хоч Київ ще оборонявся, Одеса стояла твердо, але фа­шисти вже проскочили далеко по степах і форсува­ли Дніпро на півдні. А на Лівобережжі їхні танки вже на Сумщині й Полтавщині, там їх стримують наші війська, але обстановка міняється щодня. Мо­жуть кинутися звідти через Дніпро, щоб перетяти всю Україну. Можуть з цього берега пробиватися туди. їхній рубіж; — одне з таких особливо загрозли­вих місць.

Козак слухав і не йняв віри.

—    Товаришу сержант. Як же це могло статися? Хі­ба ж можна допускати, щоб фашисти отак повсюди?..

—    Ніхто й не допускав, — сказав Султанов. — Такий характер цієї війни. Злодійський напад. Ясно?

Там прокралися, там проскочили, там прорвалися, там виникли зненацька. А наштовхуються на тверду оборону — стоп! Київ, Одеса — це ви знаєте. Про Перемишль теж усі чули? Ну от, кожен повинен боронити свій рубіж, тоді ворог буде розбитий.

Надвечір Султанов звелів викопати перед вогне­вою ще два окопчики, з яких зручно було б метати пляшки з запалювальною рідиною, тоді нарубали свіжих гілок, щоб замінити маскування. Будник привіз од піхотинців вечерю і, поки Палярус, намугикуючи свою «Красавицу», розкладав у котелки кашу, пощурхотів у городі і виринув з кукурудзи, обтираючи рукавом жовту морквину.

—    Товаришу сержант, — зраділо повідомив він. — Ось. Морквину викопав.

—    Одставити морквину, — неприязно глянув на нього Султанов. — Ми не можемо об'їдати місцеве населення! Вам ясно, їздовий Будник?

—    Так точно!

Коли стемніло, Султанов назвав пароль і відгук для нічного вартування, звелів Тетюєву залишитися на вогневій за нього, підкликав до себе Козака, не­голосно сказав:

—    Провідаємо наших хазяйок. Годилося ще вчо­ра їх заспокоїти, та не вийшло. Треба сьогодні. За­перечень не буде?

—    Ні, товаришу сержант.

—    Гаразд. Тільки підемо не через город, а з до­роги. Візит офіційний. Так треба. Ясно? Інакше не можемо. Не маємо права.

Він, мабуть, і на коні тоді приїхав до двору для цієї вигаданої навіщось офіційності, але Козак вірив у все, що робить Султанов, бо, може, й справді саме так і треба.

Сінешні двері не піддалися, у хаті було темно. Вже сплять? Козак легенько стукнув у шибку, з того боку забіліло Саньчине обличчя, вона побачила їх обох, гукнула:

—    Підождіть! Надьку купаю...

Мабуть, уже кінчала, бо незабаром чутно стало, як зливає воду з ночов, двері рипнули, гола рука виставила за поріг відро з водою, Саньчин голос звелів: