— А яка, яка?
— Таємниць не розголошують.
— Набрид ти з своїми таємницями! Веню, ти так гарно читав. Прочитай ще.
— Я не знаю, що читати, — майже простогнав Козак.
Надя вхопила його за плечі, зашепотіла гостро, палюче:
— Що ти таке кажеш? Як тобі не соромно? Міг же мене спитати! Бери ось звідси...
Він не вірив, що ті, за столом, слухатимуть, і читав, не так підкорячись Надьчиному шепоту, як лінивому бажанню Саньки:
«Он стал на ноги и посмотрел ей в очи: рассвет загорался, и блестели золотые главы вдали киевских церквей — перед ним лежала красавица, с растрепанною роскошною косою, с длинными, как стрелы, ресницами...».
— Правда ж, як у мене, — розтріпана коса? — прошепотіла Надя, але тут уже Санька почула і вигукнула:
— А от і не в тебе, а в мене розтріпана, у мене!
Султанов щось замуркотів до Саньки, вона там
тихо засміялася, Козакові пересохло в горлі, а Надя вчепилася за його руку, просила:
— Читай! Читай ось тут!
Слова ставали йому кісткою в горлі, він насилу вимовляв їх, тяжко карався душею, читаючи:
«Он чувствовал какое-то томительное, неприятное и вместе сладкое чувство, подступавшее к его сердцу... Он видел, как из-за осоки выплывала русалка, мелькала спина и ноги, выпуклая, упругая, вся созданная из блеска и трепета...»
— Санька — подумав Козак. — «Выпуклая и упругая» — вона!
А Надя тихо доторкнулася йому до плеча, спитала:
— Ти звернув увагу? «Из блеска и трепета». Правда ж, гарно? Ти б так зміг сказати?
— Ні, не зміг би.
— І я не змогла б.
Вони обоє замовкли, може, ждали, що й ті, за столом, теж скажуть щось, але звідти линув тільки шепіт, такий гарячий, що здавалося: спалахне й вибухне повітря. Надя злякано блиснула очима, болісно простогнала:
— Читай, Веню!
— Що ж читати?
— Ось звідси. До «крыл», а тоді «и вдруг».
Вона справді знала в цих книжках кожне слово.
Голос Козакові дрижав і зривався, коли він читав про таємниче й страшне, вже й не сподіваючись, що їхні з Надькою зусилля знадобляться, щоб покінчити з незлагодою, яка неправедно запанувала тут і мучить їх усіх, терзає, знетямлює.
«Ветер пошел по церкви от слов...».
Чи можна порятуватися в словах? Всі в них вірять і водночас нехтують ними то через незнання, то зі зневаги, то з глухоти й глупоти.
«И вдруг настала тишина в церкви; послышалось вдали волчье завыванье, и скоро раздались тяжелые шаги, звучавшие по церкви; взглянув искоса, увидел он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь он был в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, видавались его засыпанные землею ноги и руки...».
— Читай голосніше! — попросила Надя.
Козак напружив голос:
«Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное».
— Железное, — повторила Надя, і Козак зненацька почув схлипування.
— Чого ти, Надю? — чуло нахилився він над нею, хоч і в самого в горлі стояв плач.
У причілкове вікно, біля якого стояв Козак, затарабанило і голосом Грановського тривожно гукнуло:
— Товаришу сержант! Ви тут?
Султанов, як пружина, вискочив на середину хати, поправив гімнастерку — раз-раз! — пустив великими пальцями попід ременем, зганяючи бганки за спину, поправив пілотку, автомат, бінокль, стукнув підборами:
— На жаль, вимушені... Дякуємо за все... Але служба... Козак, за мною! Не прощаємось... Завтра чи післязавтра неодмінно...
Він уклонився обом сестрам, Санька вискочила з-за столу слідом за ним, хотіла проводжати, але Султанов відтрутив її владним помахом руки.
Надворі їх ждав Грановський.
— Товаришу сержант...
— Так. Слухаю вас.
— Піхота відходить.
— Не зрозумів.
— Рота знялася з позицій. Капітан прислав за вами... Кулеметників од нас зняли. Виходить, ми залишаємось без нікого?
— Спокійно, Грановський, — на ходу кинув йому Султанов. — Без балачок і без паніки!
На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Султанова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.
Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:
— Усім спати! Завтра рано підйом!
— Товаришу сержант, — з темряви промовив Боря Тетюєв, — ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?
— Рота змінила дислокацію, — спокійно повідомив Султанов. — Ми лишаємося на рубежі.