Выбрать главу

—    Настороженість у залі, — віднотував Палярус. — З сухарями в безсмертя...

—    А кухня? — простогнав Ардаб'єв.

—    Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!

І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, сами­ми кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінювати­ся? Козак не міг стямитися від усього, що мав пере­жити за такий короткий час, так і заснув, дивую­чись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.

Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінило­ся, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них роз­слаблення, заволоділа розтривоженість і напружен­ня майже нелюдське.

—    Всім на бойові місця! — скомандував Султанов. — Посилити спостереження за місцевістю! їздові, коней у прикриття!

Суворі команди Султанова не приносили заспо­коєння, а тільки викликали ще більшу розтриво­женість і непевність. Поки десь поряд стояли піхо­тинці, а тут прикривали їхню вогневу кулеметники, кожен почувався надійніше, хоч і не бачив тих піхо­тинців, не знав, скільки їх і де вони. Тепер лишили­ся самотні перед усім світом.

—    Товаришу сержант, — не витерпів Палярус. Де ж це наша піхота?

—    Змінила дислокацію.

—    Тобто, дала дьору?

—      Одставити базікання! Рота зайняла нові по­зиції.

—    Де ж саме?

—    В даній місцевості. Може, навіть на острові

посеред Дніпра.

—    Здивування в залі. Чому ж їх там не видно? ^

—      Вміють маскуватися не так, як ви, рядовий Палярус! І взагалі — розбалакування!

Боря Тетюєв давав настанови Козакові:

—      Стеж за моєю рукою. Показую кулак — бро­небійний. Махаю долонею — осколочний. Розчепі­рю пальці — картеч.

—    Команди ж будуть. Султанов...

—      Заваритися може таке, що ніяких команд не почуєш! Ми ж ні на яку артилерію не схожі. Тільки пряма наводка! Ну, та побачиш сам.

—    Думаєш, побачу?

—      Можеш не сумніватися. Піхота, думаєш, куди пішла? Вона йде завжди тільки назустріч противнику.

—      Коли назустріч, то, може, затримають, віді­б'ють?

—    Степ надто у вас великий, — зітхнув Тетюєв.

—    Та великий...

—    Ото і воно.

Очікування росло, мучило невідомістю, неприєм­не, тяжке, принизливе. Не полишало відчуття, ніби звідусюди зирять ворожі очі, помічають кожен твій рух, вистежують, коли й звідки завдати удару. Сул­танов не відривався від бінокля, здригався від кож­ного звуку, був нашорошений, весь мовби аж бринів, як натягнутий лук, і цей настрій його передавався всім, затих навіть Палярус, Грановський уже вкотре перекладав снаряди, ще й ще перевіряв зривачі на осколочних, здмухуючи з чутливих голівок навіть порошинки, які на них могли потрапити.

І тут причалапкав од Дніпра вайлуватий Ардаб'єв і поруйнував усю їхню напруженість.

—     Товаришу сержант, їздові питають, коли буде обід? — спитав він.

— Пригніться! — засичав на нього Султанов. — Ви демаскуєте нашу позицію! Хто вам дозволив ки­дати коней?

—      Сміх у залі! — вхопився за живіт Палярус. — Наш Ардаб'єв пригинається! Походкой нежною, как у слона! Товаришу сержант, Ардаб'єв може пригну­тися хіба що тоді, коли на нього летітиме снаряд!

—      Та він такий лінивий, що не зможе навіть зля­катися, — сказав Боря Тетюєв. — Ардаб'єв, прав­да ж, ти нічого не боїшся?

—     А чого ж нам би боятися? От кухню піхота завезла з собою — іуг злякаєшся.

—     У вас сухий пайок на тиждень, — суворо про­мовив Султанов. — Повертайтесь на своє бойове місце. Ви відповідаєте мені за їздових і за коней.

—      Єсть повертатися, товаришу сержант! А тільки я свій сухий пайок... Вже від нього тільки концент­рат суп-пюре гороховий зостався... Хіба розвести вогонь та зварити?

—      Коли ви з'їли свій НЗ, я віддам вас під трибу­нал! — крикнув йому Султанов. — Нам треба трима­тися тут тиждень! Ясно вам? Тиждень!

—      Та мені що? — задкуючи з вогневої, пробур­мотів Ардаб'єв. — Треба тиждень, то й тиждень, А тільки ж як без кухні?..

Якийсь невидимий рух з'явився в повітрі, непо­мітний, а тільки ледь відчутний, вгадуваний їхніми напруженими до краю нервами, тоді виникло дале­ке настирливе гудіння, ближче, голосніше — і ось уже високо в небі з'явилася «рама», може, навіть та сама, що по-бандитському напала на караван, роз­стрілювала жінок і дітей, добивала поранених і вто­паючих.