— Убитий — хай лежить. Нам треба негайно поновити маскування.
— А коли автомат? Дозвольте, товаришу сержант!
— Гаразд! Дозволяю зібрати зброю, коли виявите. Але обережно і швидко!
— Єсть швидко!
Та поки він бігав через балку і тягнув назад чорний автомат, пояс з парабелумом і цілу купу магазинів до автомата в брезентових чохлах, а всі на вогневій, не гаючись, взялися закривати гармату й передні окопи, знизу, від Дніпра, з'явилися Будник і Планкін, несучи на плащ-палатці щось тяжке й непорушне.
Султанов перший побачив їх. Не гукнув назустріч, ш;о вони несуть, нікого не послав на поміч, мовчки стояв, ждав, тоді зняв пілотку і витер собі обличчя якимсь невластивим йому дерев'яним рухом — раз і вдруге.
Будник і Планкін донесли свою ношу, обережно опустили на землю, відгорнули край плащ-палатки. В гімнастерці без ременя, без пілотки на голові, босий, на ній лежав мертвий Ардаб'єв.
— Так, — сказав Султанов, — скільки разів казав я Ардаб'єву не скидати чобіт.
— Ми йому теж! — захлинаючись словами, швидко заговорив вічно мовчазний Будник. — Ми хіба не?.. Кажемо: товариш сержант наказав коней в укритіє! А він каже: жалко. Хай попасуться трохи, каже!.. І пустив на траву... А сам чоботи, значить, і ремінь, і пілотку... Трава тепла ж... А тут з автоматів. Ми — в укритіє, а він, значить, коней переймати... Щоб теж в укритіє... І сперва коня вашого гнідого, товаришу сержант, а тоді дивимось, а воно...
— Куди його? — спитав Султанов.
— Ардаб'єва? В груди, значить, у серце. Одна кулька. І не видно, як ударила, а от... І коня вашого, товаришу сержант... Шию так і прострочило... Ваш кінь, товаришу сержант.
Султанов не помічав, що й досі проводить по обличчю зібганою в руці пілоткою.
— Юнь — це поганий знак, — півголосом промовив він. — Знак поганий.
Тоді стрепенувся, розправив пілотку, надягнув, обсмикнув гімнастерку.
— Поховаємо Ардаб'єва внизу перед вогневою, - сказав тихо. — Чесний був боєць, старанний і обов'язок свій виконав доблесно й до кінця.
Яму копали по черзі. Козакові було страшно дивитися на вбитого, але якась сила притягувала його туди, де лежав на плащ-палатці мертвий Ардаб'єв. Передавши лопатку комусь з товаришів, він піднявся на вогневу, став трохи оддаля від убитого, здригнувся всім тілом, зачувши позад себе шелест кукурудзи і чийсь шепіт:
— Веню!
То був Саньчин голос.
— Веню, ви живі?
— Ардаб'єва вбило.
— А ти?
— Бачиш же — живий!
— А сержант?
— І сержант.
— Отой тільки ваш їздовий? Ой бідненький! Він у нас з Надькою і вчора і сьогодні був, ми його підгодовували. Такий же добрий чоловік! І як же ви його поховаєте? Без труни, без нічого?
— Плащ-палатка — ото й труна для солдата, — намагаючись бути суворим, пошепки відповів їй Козак. — Втікай, поки ніхто не побачив. І не кажи
Наді, не розстроюй її.
— Вона й сама догадається. Прийдіть хоч вспо- койте її трохи. Прийдете з сержантом?
— Не знаю.
— Хоч завтра, як не сьогодні.
Він хотів сказати: «Я б хоч і зараз, та як Султанов?», але далі грав перед Санькою роль незворушного воїна, який не може полишити бойовий пост.
— Прийдемо — прийдемо, а ні — то й ні. Твоє
діло ждати...
Помстився Саньці за все Те приниження, якого зазнав од неї, а коли вона мовчки зашурхотіла кукурудзою, повільно віддаляючись, гірко пошкодував, і готовий був кинутися слідом за дівчиною, але в цей час тихо підійшли товариші і взялися за краї плащ-палатки з Ардаб'євим, і він теж приєднався до них.
— Ось так, Малий, — неголосно заговорив позад нього Палярус. — Сум у залі. Побачив убитого — вже не молодий. Тепер треба побачити живих...
— Товаришу сержант, — обізвався Грановський, — ви дозволите — я зіграю над Ардаб'євим реквієм?
— А що це таке? — не зрозумів Султанов.
— Похоронна мелодія. Написав геніальний композитор Моцарт.
— Коли геніальний — дозволяю. А тоді — салют!
Ще до вечора могли повернутися автоматники з
підкріпленням, може, й з танками, але розпечене сонце повільно скотилося в степи, темрява м'яко оповила змучених людей і ніч обіцяла спочинок.
Спали тривожно. Палала далека ніч, двигтіла земля. Тільки перед світанком залягла довкола тяжка тиша, але щось тривожне вгадувалося в повітрі і простір був, як натягнута струна, що ось-ось порветься.
Тоді прикотилося з степу глибоке глухе здригання землі, монотонне й уперте, ближче й ближче, тяжче й тяжче, ніби з того світу, залізна хода, залізний гуркіт, і грюкіт, і брязк, і скрегіт,