— Ну? Хто? Що?
— Це я. Козак.
— Налякав.
— Пусти на твою шинелю.
— Ну, давай.
— Сон страшний приснився.
— Не мороч голови. Солдат і спить тільки для того, щоб бачити сни.
— Але ж страшний!
— Мало тебе сержант ганяє.
— Слухай, Борю, ти ж не був там, на березі…
— Не був. А ти думаєш, не уявляю? Я ж тобі розказував, як мене цілував майор? Тебе коли-небудь цілували?
— Тільки мама.
— А чоловічих поцілунків не знаєш?
— Ні.
— Отож. А це — тільки перед лицем смерті. Смерті — розумієш?
— Ну!
— А ти з якимсь там сном.
— Мені тяжко.
— Заспокойся, — Тетюєв узяв його за руку. — Глянь, яке тут у вас небо, які зорі, яке диво. А ота світляста смуга через усе небо — як вона зветься у вас?
— Чумацький Шлях.
— А в нас — Млечный Путь. Яка сила і яке безмежжя!
— Я народився під цими зорями і виріс, а тепер здається мені знаєш що?
— Що?
— Ніби оцей Чумацький Шлях, або Млечный Путь, по-вашому, тільки для нашої землі і для нас і все, що спробує затьмарити його вічне сяяння, має неодмінно щезнути й загинути.
— Так, Веню, так!
Тетюєв знов знайшов його руку і мовчки стиснув.
Вони лежали тихо, без слів, думали мовчки кожен про своє, але очі їхні летіли у безвість, у золоті розсипища загадкових зір, і молодість їхня була безмежна, як Чумацький Шлях.
Четвертий день вони довірливо віддали Султанову. Соромно було згадувати страшне безсилля, яке пережили вчора, лякалися самої думки, що таке може повторитися, їхній сержант з його досвідом, знанням і твердістю тепер набував для них ваги надзвичайної, став єдиною запорукою і надією. Його команди виконували з особливою ретельністю, кожне його слово, кожен наказ вгадували наперед, розповіді про обстановку на фронтах вірили так, ніби Султа- нов щойно повернувся з високих штабів. А він же тільки й того, що вчора ввечері перемовився кількома словами з піхотним капітаном, який теж, здається, не мав ніякого зв'язку з командуванням, хіба що через випадкових зв'язкових.
Султанов не приховував жорстокої правди. Хоч Київ ще оборонявся, Одеса стояла твердо, але фашисти вже проскочили далеко по степах і форсували Дніпро на півдні. А на Лівобережжі їхні танки вже на Сумщині й Полтавщині, там їх стримують наші війська, але обстановка міняється щодня. Можуть кинутися звідти через Дніпро, щоб перетяти всю Україну. Можуть з цього берега пробиватися туди. їхній рубіж; — одне з таких особливо загрозливих місць.
Козак слухав і не йняв віри.
— Товаришу сержант. Як же це могло статися? Хіба ж можна допускати, щоб фашисти отак повсюди?..
— Ніхто й не допускав, — сказав Султанов. — Такий характер цієї війни. Злодійський напад. Ясно?
Там прокралися, там проскочили, там прорвалися, там виникли зненацька. А наштовхуються на тверду оборону — стоп! Київ, Одеса — це ви знаєте. Про Перемишль теж усі чули? Ну от, кожен повинен боронити свій рубіж, тоді ворог буде розбитий.
Надвечір Султанов звелів викопати перед вогневою ще два окопчики, з яких зручно було б метати пляшки з запалювальною рідиною, тоді нарубали свіжих гілок, щоб замінити маскування. Будник привіз од піхотинців вечерю і, поки Палярус, намугикуючи свою «Красавицу», розкладав у котелки кашу, пощурхотів у городі і виринув з кукурудзи, обтираючи рукавом жовту морквину.
— Товаришу сержант, — зраділо повідомив він. — Ось. Морквину викопав.
— Одставити морквину, — неприязно глянув на нього Султанов. — Ми не можемо об'їдати місцеве населення! Вам ясно, їздовий Будник?
— Так точно!
Коли стемніло, Султанов назвав пароль і відгук для нічного вартування, звелів Тетюєву залишитися на вогневій за нього, підкликав до себе Козака, неголосно сказав:
— Провідаємо наших хазяйок. Годилося ще вчора їх заспокоїти, та не вийшло. Треба сьогодні. Заперечень не буде?
— Ні, товаришу сержант.
— Гаразд. Тільки підемо не через город, а з дороги. Візит офіційний. Так треба. Ясно? Інакше не можемо. Не маємо права.
Він, мабуть, і на коні тоді приїхав до двору для цієї вигаданої навіщось офіційності, але Козак вірив у все, що робить Султанов, бо, може, й справді саме так і треба.
Сінешні двері не піддалися, у хаті було темно. Вже сплять? Козак легенько стукнув у шибку, з того боку забіліло Саньчине обличчя, вона побачила їх обох, гукнула:
— Підождіть! Надьку купаю…
Мабуть, уже кінчала, бо незабаром чутно стало, як зливає воду з ночов, двері рипнули, гола рука виставила за поріг відро з водою, Саньчин голос звелів:
— Вилий, Веню, отам на попільник за бузиною!
Він відніс відро, вилив мильну воду, вернувся
назад, гола рука забрала в нього посудину, двері зачинилися, Козак відійшов до Султанова, який сидів на призьбі, скручуючи свою «козячу ніжку».
В хаті знов почулося хлюпостання, вони обидва чули ті звуки, сержант спокійно курив, а Козак, присівши біля нього, тулився спиною до нагрітої за день хатньої стіни, і кидало його то в жар, то в холод, він і нетерпеливився скоріше побачити дівчат (Саньку! Саньку!), і боязко було йому так, що зірвався б з призьби і втікав світ за очі. Султанову теж ніби передався Козаків настрій, сержант притоптав чоботом недокурок, неголосно кинув через плече:
— Як там водні процедури?
Санька почула (а може, здогадалася?), сміючись крикнула з хати:
— Підождете — не вмрете!
Далі хлюпосталася, скрикувала, мабуть, навмисне, щоб чули надворі, Султанов теж щось їй гукнув раз і два своєю рідною мовою, так ніби Санька могла зрозуміти, але для неї досить було самого звучання його голосу, це було не перемовляння, а перегукування, молодеча іра, сповнена затаєної знадливості й жаги. І хоч вони не впускали у свою іру нікого стороннього. Козак мимоволі теж ставав і її свідком, і мовчазним учасником, і жертвою.
Знову гола рука виставила за двері відро з мильною водою, знову бігав Козак до бузинових кущів, а коли повернувся, то застав Султанова вже не на призьбі, а біля сінешних дверей, сержант рипів чобітьми, поправляв гімнастерку, розминав широкі плечі, але до хати чомусь не йшов. Перше враження було: жде свого молодшого товариша, і Козак сповнився вдячністю до Султанова. Але почувся Саньчин голос — і Веніамін мало не заплакав. Вона зверталася тільки до Султанова, перегукувалася й пережартовувалася тільки з ним, так ніби тут нікого більше й не було. То не пускала до хати, поки застеле долівку свіжою різухою (Козак і знадвору вловлював ніздрями пронизливий запах свіжої трави); то веліла ще потанцювати за порогом, бо затуляє вікна ряднами для маскування; то не хотіла впускати, поки засвітить каганець; то вимагала собі часу для розчісування, а тоді повідомила, що має ще розчесати коси Наді.
Нарешті вона впустила їх. Султанов уже не виявляв до Козака делікатності, як при перших відвідинах, ішов попереду, затуляючи Веніаміна своєю широкою постаттю, так що Надя навіть злякалася:
— А де ж Веня?
Сержант мовчки відхитнувся вбік, щоб показати, що веде за собою Козака, і знов заповнив собою увесь простір, освітлений невеличким каганчиком, посмугований легкими тінями, що літали по всій хаті, м'яко влягаючись на долівку, під ослонами, під столом, злякано черкаючи стіни, піч, навіть стелю. А там, де тіні ламливо схрещувалися, мовби знищуючи одна одну, біліли два острівці, ніжні й привабливі, такі ж неоднакові та водночас і нероздільні, поєднані силами, над якими люди не мають влади.
Надя і Саня. Дві рідні сестри. Похрещені народженням, кров'ю, хатою цією, землею.
Мовби знали, що матимуть сьогодні гостей, одяглися обидві в біле. Надя — у просторій українській гаптованій сорочці, що так личила до її чорних розкішних кіс, і до палаючих чорним вогнем величезних очей і до прекрасного, прозорого у своїй ніжності лиця. Санька — в коротенькому, білому ситцевому платтячку, неспроможному погамувати буйного її тіла, голонога, голорука, з такими дикими хащами русявого волосся, що в них навіки могли б заблукати чоловічі погляди, серця і душі.