— Шкода, що вже ніч надворі. А в нас треба все дивитися вдень. Як були тато вдома, то вони мене виносили у садок за хату. А там же в нас такі вишні! І нагідки, красоля, чорнобривці — м'які й барвисті, як шовк, і мальви — такі ж високі та стрункі! А скільки там у нас росте всього! Веню, візьми-но он ту нижню книжку, там написано ніби про наш садок. Так же написано гарно! Ось тут. Прочитай.
Вона й цю книжку знала на кожній сторінці, бо показала справді те місце, де йшлося про сац, і Козак став читати голосно, виразно вимовляючи кожне слово, так ніби хотів розокремити бодай цими словами класика отих двох за столом, що з'єднувалися дедалі тісніше й загрозливіше:
«Этот сад, по обыкновению, был страшно запущен и, стало быть, чрезвычайно способствовал всякому тайному предприятию. Выключая только одной дорожки, протоптанной по хозяйственной надобности, все прочее было скрыто густо разросшимися вишнями, бузиною, лопухом, просунувший на самый верх свои высокие стебли с цепкими розовыми шишками хмель покрьшал, как будто сетью, вершину всего зтого пестрого собрания дерев и кустарников и составлял над ними крышу, напялившуюся на плетень и спадавшую с него вьющимися змеями вместе с дикими полевыми колокольчиками. За плетнем, служившим границею сада, шел целый лес бурьяна, в который, казалось, никто не любопытствовал заглядывать, и коса разлетелась бы вдребезги, если бы захотела коснуться лезвием своим одеревеневших толстых стеблей его».
Козак читав щодалі голосніше, хоч і розумів, що читати ні для кого, Надя знала тут кожне слово, його власні думки були надто далекі від описів цього саду, а ті двоє, хоч як він старався, не слухали його, то він мав слухати їх, напружуючи вже й не слух власний, а якісь нелюдські сили, щоб, вимовляючи ді слова з книжки, чути й те, що там за столом, у напівтемряві, за тінями і неприступністю.
— А що в тебе в сумці? — грайливо запитувала Санька.
— Військова таємниця.
— А це що?
— Автомат.
— І теж військова таємниця?
— Для жінок — теж.
— А в душі — теж військова таємниця?
— Там — ненависть до німецько-фашистських загарбників.
— І більше нічого?
— Мається ще дещо.
— Що ж саме?
— Знову ж таємниця, але не військова, а особиста.
— А яка, яка?
— Таємниць не розголошують.
— Набрид ти з своїми таємницями! Веню, ти так гарно читав. Прочитай ще.
— Я не знаю, що читати, — майже простогнав Козак.
Надя вхопила його за плечі, зашепотіла гостро, палюче:
— Що ти таке кажеш? Як тобі не соромно? Міг же мене спитати! Бери ось звідси…
Він не вірив, що ті, за столом, слухатимуть, і читав, не так підкорячись Надьчиному шепоту, як лінивому бажанню Саньки:
«Он стал на ноги и посмотрел ей в очи: рассвет загорался, и блестели золотые главы вдали киевских церквей — перед ним лежала красавица, с растрепанною роскошною косою, с длинными, как стрелы, ресницами…».
— Правда ж, як у мене, — розтріпана коса? — прошепотіла Надя, але тут уже Санька почула і вигукнула:
— А от і не в тебе, а в мене розтріпана, у мене!
Султанов щось замуркотів до Саньки, вона там
тихо засміялася, Козакові пересохло в горлі, а Надя вчепилася за його руку, просила:
— Читай! Читай ось тут!
Слова ставали йому кісткою в горлі, він насилу вимовляв їх, тяжко карався душею, читаючи:
«Он чувствовал какое-то томительное, неприятное и вместе сладкое чувство, подступавшее к его сердцу… Он видел, как из-за осоки выплывала русалка, мелькала спина и ноги, выпуклая, упругая, вся созданная из блеска и трепета…»
— Санька — подумав Козак. — «Выпуклая и упругая» — вона!
А Надя тихо доторкнулася йому до плеча, спитала:
— Ти звернув увагу? «Из блеска и трепета». Правда ж, гарно? Ти б так зміг сказати?
— Ні, не зміг би.
— І я не змогла б.
Вони обоє замовкли, може, ждали, що й ті, за столом, теж скажуть щось, але звідти линув тільки шепіт, такий гарячий, що здавалося: спалахне й вибухне повітря. Надя злякано блиснула очима, болісно простогнала:
— Читай, Веню!
— Що ж читати?
— Ось звідси. До «крыл», а тоді «и вдруг».
Вона справді знала в цих книжках кожне слово.
Голос Козакові дрижав і зривався, коли він читав про таємниче й страшне, вже й не сподіваючись, що їхні з Надькою зусилля знадобляться, щоб покінчити з незлагодою, яка неправедно запанувала тут і мучить їх усіх, терзає, знетямлює.
«Ветер пошел по церкви от слов…».
Чи можна порятуватися в словах? Всі в них вірять і водночас нехтують ними то через незнання, то зі зневаги, то з глухоти й глупоти.
«И вдруг настала тишина в церкви; послышалось вдали волчье завыванье, и скоро раздались тяжелые шаги, звучавшие по церкви; взглянув искоса, увидел он, что ведут какого-то приземистого, дюжего, косолапого человека. Весь он был в черной земле. Как жилистые, крепкие корни, видавались его засыпанные землею ноги и руки…».
— Читай голосніше! — попросила Надя.
Козак напружив голос:
«Тяжело ступал он, поминутно оступаясь. Длинные веки опущены были до самой земли. С ужасом заметил Хома, что лицо было на нем железное».
— Железное, — повторила Надя, і Козак зненацька почув схлипування.
— Чого ти, Надю? — чуло нахилився він над нею, хоч і в самого в горлі стояв плач.
У причілкове вікно, біля якого стояв Козак, затарабанило і голосом Грановського тривожно гукнуло:
— Товаришу сержант! Ви тут?
Султанов, як пружина, вискочив на середину хати, поправив гімнастерку — раз-раз! — пустив великими пальцями попід ременем, зганяючи бганки за спину, поправив пілотку, автомат, бінокль, стукнув підборами:
— На жаль, вимушені… Дякуємо за все… Але служба… Козак, за мною! Не прощаємось… Завтра чи післязавтра неодмінно…
Він уклонився обом сестрам, Санька вискочила з-за столу слідом за ним, хотіла проводжати, але Султанов відтрутив її владним помахом руки.
Надворі їх ждав Грановський.
— Товаришу сержант…
— Так. Слухаю вас.
— Піхота відходить.
— Не зрозумів.
— Рота знялася з позицій. Капітан прислав за вами… Кулеметників од нас зняли. Виходить, ми залишаємось без нікого?
— Спокійно, Грановський, — на ходу кинув йому Султанов. — Без балачок і без паніки!
На вогневій ніхто не спав. Всі кинулися до Султанова, але він спокійно відтрутив їх і пішов униз, до дороги, звідки долинали людські голоси, шерех ніг, дзвякання зброї й амуніції.
Повернувся Султанов за годину. Побачив, що ніхто досі не лягав, гримнув:
— Усім спати! Завтра рано підйом!
— Товаришу сержант, — з темряви промовив Боря Тетюєв, — ми ж нічого не знаємо! Що тут діється?
— Рота змінила дислокацію, — спокійно повідомив Султанов. — Ми лишаємося на рубежі.
— Настороженість у залі, — віднотував Палярус. — З сухарями в безсмертя…
— А кухня? — простогнав Ардаб'єв.
— Переходимо на сухий пайок. Ще запитання будуть? Відбій!
І вже немає нічого, і мовби то й не він щойно лоскотав устами ніжне дівоче вухо, легенько, самими кінчиками пальців доторкувався до вигинистої спини, притискувався м'язистою ногою до м'якого, гарячого стегна. Тільки короткі слова наказу і ніякої чулості, жодних ознак розслабленості, суворість, осхлість серця. Невже людина може так змінюватися? Козак не міг стямитися від усього, що мав пережити за такий короткий час, так і заснув, дивуючись, з тяжким передчуттям нещастя, що не може бути окреслене словами.
Ранок нічим не порушив звичної усталеності їхнього життя. Підйом, фіззарядка, туалет, сніданок (Палярус, розіклавши вогнище, закип'ятив води для чаю, і вони й не відчули відсутності піхотинської польової кухні), але вже після сніданку все змінилося, не було бойових навчань, стройової підготовки, сержантової занудливості й прискіпливості, але й радості в них теж не було, не настало для них розслаблення, заволоділа розтривоженість і напруження майже нелюдське.