Султанов ніби й не спав, не лягав, був уже у всьому своєму блиску, свіжий і бадьорий, а перед ним горбився тяжко Ардаб'єв, м'яв траву чоботярами, щось мимрив.
— Голосніше! — звелів йому сержант.
— Аман, — бурмотів Ардаб'єв, чапкаючи своїми чоботиськами, ведмедкувато щулячись перед Султановим, — аманба, товаришу сержант… Коні, значить, що?.. Спутав, пустив їх пастися… Кажу Буднику: та, кажу, дивись, а я посплю… Аман! Я задрімав, а Будник і собі… Глянь — коней нема! Ми туди, ми сюди — нема!..
— Так, — спокійно промовив Султанов. — Підсумуємо, старший їздовий Ардаб'єв. Коні, яких ви мали стерегти, за яких відповідаєте, зникли в невідомому напрямку.
— В невідомому, — повторив Ардаб'єв.
— Все ясно. — Султанов глянув на свій компас. — Даю вам двадцять чотири години, Ардаб'єв, — і коні повинні бути в розташуванні. Коли не буде коней, я віддам вас під трибунал!
— Товаришу сержант!
— Одставити балачки! Наказ зрозуміли?
— Так точно!
— Виконуйте!
— Тепер ти, Малий, розумієш, яку українську пісню мають любити всі народи й племена? — прошепотів Палярус Козакові.
— А яку?
— Сміх у залі! «Розпрягайте, хлопці, коні»! А чому? Бо це єдина пісня у світі, яка запрошує чоловіка спочивати! Як там співається далі: «Та й лягайте спочивать». Коли б я був вашим сержантом, я б співав її з ранку до вечора!
— Тому та й не будеш ніколи сержантом, — зауважив Боря Тетюєв.
— Мовчи, Алоллон! — огризнувся Палярус. — Товаришу сержант, не дозволите додрімати додаткових годин зо три по вашому компасу?
— Одставити дрімання, — добродушно промовив Султанов. — Солдат не той, хто спить, а той, хто бодрствує! А вам для розминки принести разом з їздовим Будником сніданок для особового складу і передати моє письмове донесення командиру роти!
Знов розпросторювався над землею день, і знову й знову кидав їх Султанов до гармати і від гармати, мучив і вчив, вчив і мучив, і вже здавалося їм, ніби стали вони продовженням їхньої гармати і їхніх карабінів, ніби самі їхні пальці стали снарядами — бронебійними, осколочними, картеччю, а їхні руки і м'язи — твердими гранатами і пляшками з запалювальною сумішшю. Кулеметники, які ще вчора обладнали собі окопчик, встановили свого кулемета Деггярьова, усе прибрали, замаскували і тепер нудилися від неробства, приходили подивитися на муки артилеристів, але щойно вони витикалися з-за кущів дерези, Султанов гримав на них:
— Прошу зайняти свою бойову позицію!
ї гарматна обслуга була вдячна йому за те, що нікого не хоче підпускати до їхньої вогневої, не дозволяє перетворювати священнодійство бойового навчання на пусте видовище для зледащених душ.
— Артилеристи! Протитанкісти! — гримів Султанов. — Ми повинні битися, як барси!
— Товаришу сержант, — не без єхидства в голосі поспитав Палярус, — дозвольте запитання?
— Дозволяю.
— Що таке барс? У нас є такі молоді бійці, як, приміром, Козак, що не можуть уявити такого звіра.
— Барс — це такий звір, до якого вам, Палярус, ніколи не дорости. Ясно?
Пролунав сміх. Він був такий несподіваний, що навіть Султанов розгубився і за звичкою скомандував:
— Одставити сміх!
Але цього разу його команда не подіяла, її зневажено відверто й обурливо, сміх не втишився, він мовби дратував сержанта своєю непокірливістю, непогамовністю, свавільністю.
Козак перший збагнув, що то за сміх і звідки він.
Сміялася Санька.
Стояла в кукурудзі, голоруко розіп'ята між зеленими стеблами, вгрузаючи босими ногами в пухнасту землю, у тісному ситцевому платтячку, з розвихреним русявим волоссям, дивилася на них своїми лінивими дикуватими очима, мовчки сміялася, а тоді повільно, мовби знехотя зворухнулася і щезла в кукурудзі, так наче й не було її.
— О кукурудзо душі моєї! — зітхнув Палярус.
— Хто це? — не знати кого спитав Грановський.
— Санька, — відповів йому Козак. А може, не так йому, як сержантові, але Султанов вдав, ніби не чув, не звернув уваги на Козакове пояснення, не хотів зважати на те, що його не цікавило, або, як він любив висловлюватися, не мало ніякого відношення до служби.
Козак не міг зрозуміти черствої душі Султанова. Але мовчав. Не доріс ще судити таких людей.
— Увага! — звернувся до них Султанов. — Зараз я розповім вам про фашистські танки Т-ІІІ і Т-ІV. Ви повинні знати про них, бо ви — протитанкісти! Гроза і смерть усього, що їде, повзе, рухається. Що таке танк? Танк — це найобмеженіша і найнеповороткіша річ на війні. Люди в ньому — сліпі, безпорадні, вони сидять і ждуть, що з ними буде. Ви ж — як орли і барси, з'являєтеся і покладаєте кінець усьому цьому жданню. Запитання є? Фашистський танк Т-ІІІ, який у Франції гітлерівці називали королем танкових битв, має на озброєнні тридцятисемиміліметрову гармату, порад з якою наша сорокап'ятка може вважатися гаубицею; броня на ньому тонка і стоїть сторчма, швидкість танк набирає повільно, ви встигаєте вицідити його бік або моторну групуй вдарити раз і два, побачити й почути, як реве запалений бензин, — і от ваше завдання виконано.
— А коли з'являться Т-ІV? — спитав Боря Тетюєв.
— Тут вони не з'являться. Вони можуть бути кинуті під великі міста, на важливі театри військових дій. Це важкі машини. Гармата на них — сімдесят п'ять міліметрів. Для серйозних цілей.
— Ми ж — ціль несерйозна. Пожвавлення у залі, — подав голос Палярус.
— Ех, були б ми на мехтязі, — зітхнув Тетюєв. — Тоді б нас ніяка сила! Оперативність, маневр, невловимість! А команда яка! Мото-ори! І вже гримить, летить сталь, вогонь, залізо!.. От де музика, Грановський, коли б ти чув!..
— Не нас ловлять — ми ловимо, — повчальним тоном нагадав Султанов, — і не нас розбивають, а розбиваються об нас, все має об нас розбиватися
така перша заповідь протитанкіста! Запитання є? Перекур!
— А місцеве населення нічого собі. Може викликати пожвавлення в залі, — підморгнув Козакові Палярус. — У тебе, Малий, нюх на дівчат! А я ще думав учора: куди це він метнувся?
— Залізли до людей в город, то треба ж хоч сказати їм про це. Я ще пообіцяв, що й командир наш відвідає їх, — не знати навіщо вигадав Козак те, чого насправді не казав.
— На городі бузина, а з Києва дядько приїхав! — зареготав Палярус.
— Одставити сміх! — почувся голос Султанова. — Козак говорить правильно.
Палярус вимовно тріпнув пальцями в той бік, де ще недавно стояла Санька.
— Ох, і тріпло ж ти, Палярус, — кинув йому Боря Тетюєв,
Грановський дістав кларнета, і всі їхні невеличкі незгоди відлетіли з легким зітханням музики.
А перед обідом несподівано з'явилися коні. їх привели дві жінки, одна сиділа охляп на гнідому Султанова, друга — на обозній кобилці. Попереду на велосипеді їхав високий літній чоловік у білій вишитій сорочці, а позаду плентався Ардаб'єв, притискуючи до грудей каску, повну курячих яєць.
— Здрастуйте, — привітався чоловік, — я голова сільради Мар'яненко, — а це наші дівчата. Вони перейняли коней удосвіта вже по той бік села. Ну, ми ж не знали, що воно за коні, а оцей товариш боєць прибіг і вимагає, щоб віддали йому, бо, мовляв, вони — його власні, чи що. Так воно чи не так? Коней ми йому не дали без перевірки, а от яєчок трохи, значить, теє…
Султанов провів поза поясом великими пальцями, зганяючи брижі на гімнастерці за спину, підійшов до Мар'яненка, подав руку, відрекомендувався, тоді так само потиснув руки обом жінкам, від Ардаб'єва, який кинувся до нього рапортувати, відвернувся.
— Від усього нашого особового складу висловлюю вам велику подяку та допомогу! — звернувся до Мар'яненка і жінок. — Прошу до нас. Познайомтесь з бійцями. Як там наші товариші піхотинці в селі?
— Та ми їх, вважайте, чи й бачили, — сказав Мар'яненко. — Промайнули вночі, як тіні, ті над берег, ті у степ, ті до шляху, — і не видно й не чутно.
— Зайняли кругову оборону — пояснив Султанов, — до особливого розпорядження. За тиждень диспозиція зміниться, і ми вийдемо на оперативний простір.