— Чому з курячих яєць вилупилися двоголові курчата? — повторив він Олегове запитання. — До чого тут світова катастрофа? Як же тобі пояснити?.. З океану… Ні, трохи не так. Двоголові курчата з’явилися тому, що кури подзьобали якихось дрібних створінь. Дуже дрібних, але не настільки, щоб їх не завбачило куряче око. Так ось: ті живі істоти містять в собі таку отруйну речовину, яка впливає на спадковість, в даному разі — на курячий зародок. Ти вже бачив результат — чорно-синіх багатоголових монстрів. До речі, ми знайшли в крові квочок сліди тієї ж речовини, що і в крові хворих моряків. Розумієш, який тут зв’язок?
— Та не все ще розумію. А як же ті отруйні істоти потрапили в трюм?
— Цілком слушне запитання. Маємо на нього принаймні піввідповіді. Серед залізомарганцевих конкрецій в одному з відсіків трюму, найближчому до того пташника, ми знайшли свинцевий контейнер. В ньому й містилися отруйні істоти. Частина їх ще й досі в тій домовині. Ми навіть спробували звести події докупи. Ось який виходить ланцюжок. На палубу судна браконьєри підняли драгу, котра захопила з океанського дна ще й контейнер. Потім вантаж засипали в трюм. Під час падіння контейнер, уже сплющений зубцями драги, луснув в одному місці. Очевидно, в масі металу були інші вкраплення. Отруйні істоти разом із рідким поживним середовищем вихлюпнулися назовні і проникли через тонесеньку щілинку в стіні до відсіку, де був влаштований пташник. А далі арифметика проста — їх подзьобали кури з кліток, що містилися у самісінькому закутку. Згодом куряче м’ясо з’їли моряки з суднового екіпажу. З яєць же інших курей напрочуд швидко вилупилися двоголові монстри.
— Ну, а контейнер?..
— Тут уже суцільний туман. Є лише певні припущення. Ми ще не знаємо фізіології тих дивних істот. Попередній висновок: в природі подібних організмів не могло бути. Значить, їх створили люди. Вже надіслали повідомлення на Таїті, в міжнародну інспекцію нейтральних вод. Ще раніше детально інформували Москву. У столиці на нараду збирається колегія Комітету по освоєнню багатств океану. Водночас ми запропонували закрити цей район для суден усіх країн, за винятком науково-дослідних. З Таїті до нас вилетів один із найвідоміших океанологів світу. Іван Макарович з нетерпінням чекає його.
…Лише під вечір з’явився гість. Сріблястий вертоліт сів на палубу оглядового майданчика біостанції. Кілька секунд стишувалося обертання гвинтів, а потім вони різко зупинилися й спали, мов крила метелика. З невеличкого люка вистрибнув худорлявий стрункий чоловік, одягнений в синій комбінезон із блискучими замками. Хоменко жестом запросив гостя всередину біостанції.
Лише у верхньому, горішньому відсіці Олег побачив, що прибулець — немолода вже людина. Його обличчя густо поснували зморшки, в темних западинах жевріли блакитні очі. Дві глибокі борозни з’єднували крила тонкого носа з опущеними кінчиками вуст. Однак волосся на його голові було ще густим, хоча й зовсім сивим.
— Бон жур, мосьє!
Меткі очі гостя, здавалось, за мить увібрали в себе Воронцова, Хоменка, Усольцева, Олега…
— Бон жур, мосьє Грассар, — відповів Хоменко, закладаючи в лінгватрон потрібну касету.
Олег знав це прізвище. Професор Грассар був відомим французьким акванавтом і морським біологом, одним із найбільших знавців океану. Майже шістдесят років свого життя віддав він вивченню життя глибин. Професор Грассар створив перший у світі підводний дім і прожив у ньому чимало місяців на океанському дні. Він відкрив кілька невідомих науці видів риб і розробив проект французької крокуючої біостанції. Протягом майже півстоліття професор Грассар брав участь у найважливіших світових експериментах з акванавтики.
Металевий голос лінгватрона переклав слова француза:
— Вітаю вас, колеги. Моє експедиційне судно “Жюль Верн” стояло в бухті Папаете, коли надійшла ваша радіотелеграма. Що тут у вас діється? Для мене цей район завжди був більмом на оці.
Хоменко розповів професору Грассару про останні пригоди екіпажу біостанції. І з кожним словом радянського акванавта дедалі суворішало обличчя француза, аж поки гнівно не затремтіли тонкі пошерхлі губи. Передчуття страшного лиха нарешті пройняло Олега: якщо вже розгубилася ця відома всьому світові людина, сильна, мужня…
— Отже, не варто брати до уваги останній варіант. Тут ми нічого не вдіємо. І взагалі — все людство з неймовірно потужним науково-технічним потенціалом виявиться безсилим перед цим лихом. Чи ж не парадокс?! Наслідки катастрофи зараз навіть важко передбачити. Великий океан… Але та маленька штучна істота! Ось до чого призводить людська зажерливість! Та втіште, врешті-решт, мене, старого. Переконайте, що плазма з контейнера не потрапила у воду!
— Таких гарантій немає, — мовив сумно Хоменко. — Ми дослідили за допомогою рентгенівського апарата та спектрографа щілину в контейнері. Здається, вона утворилася внаслідок падіння на залізомарганцеві конкреції, засипані в трюм. Та іще за багатьох прикрих несподіванок ті живі істоти могли таки опинитись у воді. У найближчому районі ми нічого не помітили. Але судно пройшло після катастрофи кількасот миль…
Професор Грассар поміркував якусь мить, а потім мовив:
— Тепер і я починаю дещо розуміти. Один мій старий приятель кілька років тому надіслав мені дуже дивного листа, коротесенького, але вкрай емоційного. Він просив мене негайно приїхати до нього, натякав, що знає якусь надзвичайно важливу таємницю. Цей чоловік працював тоді на арказійський концерн “Океанікс продюкс” і жив на одному з островів архіпелагу Танео. Я, звичайно, одразу ж прилетів до нього, але наша зустріч так і не відбулась. Мені сказали, що Пітер Рід захворів проказою. І звідки взялось таке лихо?..
Олег аж здригнувся, почувши знайоме ім’я та прізвище. І враз пригадав оте незвичайне прохання, яке кілька днів тому прийняв гідроакустичний апарат його акватрона.
— Ви сказали — Пітер Рід? — запитав хлопець, червоніючи від зніяковіння. Ще б пак, довелося втрутитися в таку серйозну розмову.
— Так, я розповідаю про відомого арказійського вченого Пітера Ріда. Ми довгенько знаємо один одного. Мені так і не вказали, в який лепрозорій запроторили бідолаху. Благодійницькі організації, що утримують своїм коштом колонії прокажених на деяких тихоокеанських островах під егідою ООН, іноді, на прохання своїх підопічних, нікому не дають жодних довідок. Пітер Рід не мав ні сім’ї, ні близьких родичів, тому його зникнення нікого й не стурбувало. А я так і не зміг, врешті-решт, відшукати свого колегу, хоча й навідався у кілька лепрозоріїв. Чому ж він, викликавши мене, не лишив по собі жодних слідів? Тоді я не знав, що й думати про це дивовижне зникнення.
— Ми бачили фотографію Пітера Ріда в лабораторії концерну “Океанікс продюкс”, — додав Воронцов. — Недалеко звідси — на центральному острові архіпелагу Танео. До речі, з нами там обійшлися не дуже люб’язно. Уявіть собі… Ми привезли до арказійців хворих моряків із грецького судна, розказали про справді таємничу катастрофу в океані. І що ж?.. Двоє діячів прикладної біології, схожі на гангстерів, довгенько морочили нам голови, а потім почастували чимось снодійним. Бачите, їм дуже кортіло, щоб ми переночували на острові. А вранці ми вже їх не знайшли: обоє зникли, як кажуть, у невідомому напрямі. Ось тут ми й почали міркувати… Знову ж таки — загадкове зникнення Пітера Ріда. Чи немає зв’язку між усіма цими подіями?
— Снаряди начебто падають біля оффісу концерну “Океанікс продюкс”, — докинув Хоменко.
Почувши ці слова, Олег наважився:
— Я знаю, де Пітер Рід, — вигукнув він ламким від хвилювання голосом. — Зараз він живе на атолі Пата-Нуі. Мені ще пояснювали — там міститься лепрозорій. Мабуть, треба було б раніше розповісти.