“Значить, розмножуються шляхом поділу, — подумав Олег. — І цикл відтворення, напевно, дуже короткий”.
Професор Грассар підсунув до себе лінгватрон і пояснив:
— Ця штучна жива істота складається ніби з двох організмів — дрібної водорості діатомії та планктонної тваринки-копепеди. Створювали її методом генетичної інженерії. Гени копепеди пересадили у клітину водорості. Гени ж діатомії забезпечили цьому диявольському витвору надзвичайну плодючість. Досить легка операція, якщо зважити на успіхи сучасної генетичної інженерії. Для науки — це вчорашній день…
Ясна річ, Олег дещо знав про успіхи генетичної інженерії. Окрім науково-популярних нарисів, він перечитав ще й чимало розділів у вузівських підручниках з біології. З часом розібрався у будові генетичного апарата. Затямив добре, що інформація про якісний набір білків кожної клітини записана у дезоксирибонуклеїновій кислоті — скорочено ДНК. Отож певний відрізок молекули ДНК і називається геном, котрий відповідає за передачу в спадщину під час поділу клітини тієї чи іншої ознаки живого організму.
Звичайно, Олег стежив і за повідомленнями з фронту сучасної генетичної інженерії. Так, нині вчені вміють “розрізати” і “зшивати” гени в ДНК у такій послідовності, в таких комбінаціях, в яких вони не існують у природі. Наприклад, гени, взяті з клітин жаб, комах чи пацюків, пересаджувалися бактеріям, а гени, позичені в деяких ссавців, трансплантувались у жаб’ячу ікру. Генетичний матеріал одного вірусу можна пришити іншому й одержати, по суті, організм з новими властивостями, який раніше не існував у природі. Протягом останніх років учені розробили ще й інші принципи конструювання з різних видів рослин чи тварин нових штучних живих істот. Та повсюди генетичні експерименти проводились під суворим міжнародним контролем. Більшість щойно створених організмів так і не вийшла за межі наукових лабораторій.
Нарешті він осягнув суть катастрофи, яка може спіткати весь океан. На думку багатьох учених, щорічна біологічна продуктивність Світового океану складав 700 мільярдів тонн. У цю справді приголомшуючу цифру входить не тільки вага водоростей, а й безхребетних, риби, морських ссавців тощо. І кожному з цих видів, щоб жити, потрібен харч. Тож вся ця фантастична кількість видів живе за рахунок поживних речовин, нагромаджених у процесі фотосинтезу водоростями. Зоопланктонні тваринки чи риби-вегетаріанці, скажімо, поїдають дрібні водорості, тих — хижі риби чи безхребетні, на яких, у свою чергу, чигають ще більші хижаки.
Користується, безперечно, з дарів океану і людина. Щороку риболовецькі флоти всіх країн світу виловлюють понад 80 мільйонів тонн риби та інших водяних об’єктів промислу. Щоб добути таку кількість білків на суші, людству довелось би збільшити кількість великої рогатої худоби у світі на півмільярда голів.
Що ж буде, коли в океані на найнижчому рівні — на рівні водорості-тваринки — з’являється нова жива істота, яка виробляє отруйну для природних організмів речовину, здатну навіть у подальших ланках харчового ланцюжка викликати генетичні переродження. Хіба ж не зрозуміло, чому так потерпають учені?! “Крихітка” завдяки своїй плодючості протягом кількох тижнів може заполонити приповерхневі води Світового океану. І нею, ясна річ, харчуватимуться чимало видів морської фауни, що входять до проміжних ланок харчового ланцюжка. Частина з них, імовірно, загине, інші ж — уціліють, пристосуються до нового джерела живлення, але, у свою чергу, перетворюватимуться генетично і отруюватимуть вищі ланки харчового ланцюжка. Так океан з рипом зачинить усі свої комори перед самісіньким носом людини. А потім почнуться генетичні переродження і багатьох видів тваринного світу материків, адже в біосистемі нашої планети океан і суша невіддільні.
— А чи не можна якось виловити “крихіток” із океанських вод? — запитав Олег.
— Отут якраз життя і дало людству повчальний урок, — зауважив професор Грассар. — Ми дуже сильні, але не всемогутні. Жодна техніка не зборе неймовірну плодючість нової штучної істоти. Ми з тобою, хлопче, зараз на першому і, на жаль, єдиному рубежі оборони…
Засмучений Олег поплентав у зал управління. Та його ще в коридорі перестрів Хоменко і звелів відпочити. Довелося вертати у каюту.
Зморений хлопець довго не міг заснути. Вже крізь якесь напівзабуття відчув, що біостанція рушила з місця і кудись попливла, набираючи швидкість.
У ПАСТЦІ
Гідроліт сів на м’яку подушку коралової потерті. Воронцов відчинив дверцята і виглянув з кабіни. Високі кокосові пальми підступали майже до океанських хвиль, розгортаючи навстріч косому сонячному промінню довге лапате листя. Повітря сповнював різкий запах гнилих водоростей…
Бортінженер стрибнув на землю і пішов до пальмового гаю. Ще раз роззирнувся і поглянув на гідроліт. Океан намагався дістати машину довгим пінявим язиком. Перенестись би на ньому подалі від підступної стихії. Та сонце вже сідало за обрій, у тропіках швидко смеркає, протягом кільканадцяти хвилин небо одягає оксамитову габу ночі, вицяцькувану мерехтливими зорями.
Ні, не можна затримуватись на пустельному березі. За цими хащами живе Пітер Рід. Десь там на галяві посеред острова стоять кільканадцять бунгало, де мешкають прокажені. Скільки їх у цьому селищі? Мабуть, бідолах не більше сотні. Надто велику кількість людей не прогодує клаптик землі, загублений серед безмежжя Тихого океану. Хворих доглядають один чи двоє лікарів та кілька санітарів. Утримують подібні острівні лепрозорії за рахунок коштів благодійницьких організацій та фондів, спеціально виділених штаб-квартирою Організації Об’єднаних Націй.
Втім, хтось би із місцевих жителів мав уже зустрінутись Воронцову. Прокажені на острові почувають себе вільно, ходять, де хочуть. їм заборонено тільки залишати лепрозорій. І Во-ронцов мимоволі занепокоївся…
Та ось ледь помітна стежка привела його до великого одноповерхового будинку на високій підмурівці, покритого оцинкованим залізом. Біля ґанку лежали дошки, пластини гнутої жерсті, пучки якихось трав.
— Хелло! — гукнув щосили Воронцов.
Замість відповіді — відлуння його ж голосу. Бортінженер піднявся східцями на веранду, штовхнув двері, що вели в кімнату. Вони не поступалися. Довелося натиснути плечем на шкарубке дерев’яне полотно. Щось зашерхотіло — двері відчинилися. Підлогу досить просторої кімнати захаращувало місиво з трісок, сушених водоростей, коралової крихти, черепашок, риб’ячої луски. Очевидно, тут зовсім недавно зберігали колекції зразків місцевої океанічної флори та фауни. Не встиг ще вивітритись їдкий запах формаліну. Отже, музей зруйнували зовсім недавно: сьогодні вранці або принаймні вчора ввечері.
— Острів привидів, — прошепотів Воронцов.
Незатишно почувалося серед цих руїн. Господарі навряд чи повернуться сюди найближчим часом. Добре, що стежка все чіткіше вказує шлях до острівного лепрозорію.
Небо над верхівками пальм потемніло, коли Воронцов добрів до лагуни. Сірим і непривітним здалося овальне плесо. На воді плавали якісь ящики, пластикові коробки. І тут сліди руйнувань! Воронцов стенув плечима і знову заглибився в пальмовий гай.
Та раптом шлях йому перепинила дротяна сітка, розіп’ята між високими металевими щоглами. Воронцов ішов уздовж тьмяного плетива, продираючись крізь густі зарості фікусів. Та ніяк не міг помітити в тугому павутинні щось схоже на дверцята. Нараз почув шумовиння океанських хвиль…
Але на душі у Воронцова ніби потепліло. Хіба ж не зрозуміло? Острів перегороджено навпіл. На другій половині якраз і живуть прокажені. Там він і зустріне Пітера Ріда. А через дротяну сітку можна й перелізти. А якщо перепона закінчується на березі?..