Воронцов уже не йшов до океану, а майже біг. Під ногами лопотіло листя фікусів. Покручені зарості враз розступилися, і перед очима бортінженера загойдався океан, в який тихо спадали перші зорі з брунатного неба. Гострий запах водоростей знову вдарив у ніс. Юнак рвучко зупинився і закричав з усієї сили:
— Агов! Хто тут є?!
Сітка на металевих щоглах сповзала в океан, та Воронцов врешті-решт побачив серед дрібної луски метрів за двадцять од пінявих хвиль невеличкі дверцята. За мить він прослизнув крізь досить широку щілину, полегшено зітхнув. І раптом з-за невеличкої крислатої пальми вигулькнула якась постать і метнулася до нього. Воронцов здригнувся від несподіванки, широко розплющив очі: за кілька кроків од нього завмер хирлявий чолов’яга з автоматом у руках, одягнений у шорти й благеньку сорочку.
— Де… де лепрозорій? — запитав розгублено по-англійськи Воронцов.
Чоловік мовчки засвітив електричний ліхтарик, ковзнув жалючим променем по обличчю бортінженера.
— Я з радянської біостанції “Садко”! — заходився пояснювати Воронцов. — Розумію — вхід сюди заборонено. Але пропустіть мене. Мені конче треба побачити Пітера Ріда. Проведіть мене до лікаря.
— Тут приватне володіння, — мугикнув охоронець, підійшовши ближче.
І тільки тепер Воронцов розгледів його обличчя: жовте, з випнутими вилицями, приплюснутим носом. Малаєць або японець — на європейця чи арказійця не схожий. Напевне, хтось із обслуги. Але навіщо йому в такому разі автомат? Невже на острові влаштували справжній концтабір для прокажених? Це ж міжнародний скандал…
Воронцов відступив убік. Вартовий не зупинив його, але все ще тримав автомат у руках. Задкуючи, бортінженер вибрів на широку алею, вимощену бетонними плитами. Електричні ліхтарі па високих стовпах освітлювали плантації ямсу та шеренги окультурених дерев манго. Попереду забіліли стіни кількох довжелезних будинків. Над їхніми дахами зводились парасольки сонячних батарей.
Але бортінженер не пішов до селища. Його зацікавило велике бунгало, яке стояло трохи збоку від будинків. Електричний рефлектор, встановлений на гостроребрій тумбі, кидав сніп світла на низький прямокутник вхідних дверей. Якесь шосте почуття підказало, що Пітер Рід живе саме в цьому бунгало. Але біля дверей на низькому широкому ослоні сидів ще один охоронець з автоматом.
Знову доведеться зробити обхідний маневр. Добре, що він не потрапив на очі цьому охоронцю. Воронцов прослизнув у тінь від пальми, трохи подумав і подався крізь кущі до протилежного боку бунгало. Виписавши на горбкуватій місцевості майже правильне півколо, він наштовхнувся на стіну, зведену з товстого пресованого картону. Вікон тут не було. Але маленькі напівпрочинені двері вказували вхід до цокольного приміщення. Воронцов спустився по східцях у кімнату, намацав на стіні вмикача й включив електричне світло… Бетонна підлога, голі стіни, приземкуватий стіл, залізне ліжко, дебелий стілець. Юнакові здалося, що він потрапив до в’язничної камери.
Згори, крізь тонесеньке перекриття, долинув гул голосів. Але Воронцов не звертав на них уваги. Він хотів перепочити, зібратися з думками. Але так і не зміг вирішити, що робити далі. Ліпше, звичайно, не потрапляти до рук озброєних вартових.
Воронцов сів на стілець і замислився. Острів огорнула тропічна ніч, а він ще й досі не зустрівся з Пітером Рідом. Можливо, вчений і справді мешкає в цьому бунгало. Але його стережуть. І ніхто Пітера Ріда добром не відпустить. Гангстери недаремно поставили біля дверей вартового.
Бортінженер настільки втомився, що навіть не відчував граничної абсурдності цієї ситуації. Жодного разу в житті йому до цього вечора ще не погрожували зброєю. Вперше він скрадався у пітьмі, ховаючись від чужого недоброго ока. В останні роки двадцятого століття є ще, виявляється, люди, здатні за гроші вбивати собі подібних. Отак даремно минає час. На біостанції вже чекають від нього радіограми…
Щоб якось відволіктись од неприємних думок, Воронцов оглянув похмуре помешкання. Тут колись стояли й інші меблі: на підлозі лишилися світлі плями від ніжок ще одного столу. Виходить, і звідси забирали якісь речі. Диво та й годі — тотальна евакуація…
І раптом Воронцов почув, як вгорі, за тоненьким перекриттям, назвали знайоме ім’я. Він аж здригнувся. Вистрибнув на стілець, склав пальці правої руки трубочкою, приклав до вуха. У горішній кімнаті Дон Блаєр та Тоні Якагуда, нещирі господарі архіпелагу Танео, розмовляли з кимось третім… А третім, судячи з усього, мав бути горопашний Пітер Рід.
Дон Блаєр: До дідька! Ми змушені залишити і цей острів. Червоні із біостанції повсюди сунуть свого носа. Вони вже запопали браконьєрський корабель. Якісь дурнуваті греки добували конкреції в зоні. Нам не лишається нічого іншого, як терміново евакуювати людей та обладнання.
Пітер Рід: Тож “крихітка” потрапила в океан. Це ж кінець усьому. Я вас попереджував…
Тоні Якагуда: Припиніть цей лемент! Пітере, що сталося — те сталося. Не думаю, що людство загине. Якось оклигає. Ми хотіли нагодувати всіх голодних. Прекрасна мрія. За благородні наміри потрібно платити. Не будьте істериком, реально дивіться на речі.
Дон Блаєр: Ви нам стільки зіпсували крові, Пітер Рід, що кілька разів я ледве утримався від спокуси… Треба було начхати на вказівки босів із правління і наказати, щоб вас потай утопили чи дали отрути. Отак ви дякуєте за наше терпіння?! Тепер всі ладні умити руки. А хіба ви не причетні до створення “крихітки”?
Пітер Рід: Я проклинаю той день і час, коли погодився консультувати концерн! Треба бути таким наївним… Гуманісти, філантропи… Ви вирощуєте джина в пляшці. Я вас попереджав.
Тоні Якагуда: Боїтеся бруду? Не вийде! Вам не вдасться відмежуватись. Або робіть те, що ми накажемо, або весь світ знатиме, що “крихітку” випестували ви!
Дон Блаєр: А ви хіба не винні, що “крихітку” так і не вдалося заховати надійніше? Якби ви працювали у лабораторії разом із нами, то ми б уже давно знайшли цілком доброякісний замінник “крихітки”. Адже це, по суті, була випадкова невдача… І концерн не пошкодував би грошей. Зрештою, досягнувши таких успіхів, ви могли б зажадати чого завгодно. Всі карти сплутала ваша дурість, Пітере Рід. Ви — головний винуватець катастрофи!
Пітер Рід: Так, можливо, і я. Дійсно, хотів бути для всіх гарним. Відмовився від продовження досліджень, почав протестувати, нахвалятись, що всіх виведу на чисту воду, що всьому світові розголошу таємниці концерну. А ви взяли мене і запроторили на острів. Протестуй, виступай, закликай…
Ці недобиті малайські пірати, ваші гангстери, залюбки зарізали б мене. Правда, я не боявся смерті. Навіть спробував утекти. Адзуськи! Бавився, мов мала дитина, у свободу вибору.
А треба було б інакше. Треба було б погодитись на всі ваші умови, а потім знищити “крихітку” ще в лабораторії. Спалити всю документацію. А потім гукнути… Так, щоб почув увесь світ. І не потерпати, що так звана наукова кар’єра усіх найманців концерну полетить шкереберть. Не можна любити однаково і катів, і жертви. Добру завжди потрібні кулаки. А патякання про національний престиж?.. На нього тільки й ловлять таких дурників, як я. Дещо я зрозумів. Та вже пізно.
Дон Блаєр: Не меліть дурниць! Не скигліть, дідько б вас ухопив! Нічого б у вас не вийшло, коли б ви навіть замахали кулаками. Ми розкусили вас. Так звані моралісти — найпаскудніші люди. Вони або ж заважають порядним людям, або ж першими тікають у кущі, як тільки запахне смаленим. Шкодую, що так і не спровадив вас на той світ.
Тоні Якагуда: Доне, заспокойся! Ти ж навчався разом із Пітером в університеті. Він не викаблучуватиметься і ще знадобиться нам. Ми вже розробили чудовий план. Слухайте, Пітере, даємо вам ще один шанс. Цього разу вже останній.