Воронцов згадав недавні підземні поштовхи, що їх зафіксували сейсмографи біостанції.
— Упродовж останніх місяців я кілька разів відчув, як здригалася земля. І тоді папуги на острові здіймали страшенний галас. А всіляка живина дуже тонко відчуває землетруси. І я вирішив будь-що попередити про можливу катастрофу бодай професора Грассара.
Пітер Рід втиснув голову у плечі, ніби намагаючись хоч на мить відгородитися від навколишнього світу. Та з чорного провалля знову випірнули кілька осоружних епізодів з його недалекого минулого.
…Через велике вікно у затишний офіс вливається могутній потік світла. На підлозі, засланій лискучою пластиковою плівкою, чітко відбивається химерне мереживо алюмінієвої рами. Сонячна повінь нуртує в кабінеті лише рівно сорок хвилин — з чотирнадцятої години десять хвилин до чотирнадцятої години п’ятдесят хвилин. В інші пори дня сонце затуляють скелети двох сусідніх хмарочосів. Тоді в кімнаті похмуро й непривітно. Доводиться вмикати електричне світло.
Вчений не любив підходити до вікна. Вулиця з висоти тридцять восьмого поверху здавалася вузькою ущелиною, дно якої припорошували лискучі металеві мурахи — автомобілі. Ревіння двигунів зливалося в єдине деренчливо-набридливе “уа-уа-уа-уа”, від якого муляло у вухах. Отруйні випари сизими змійками підіймалися до верхівок хмарочосів. Мусиш зачиняти обрамовані сріблястим металом шиби і вмикати кондиціонер. Інакше не всидиш в кабінеті бодай до обідньої перерви. Тут він, відомий вчений, автор кількох сенсаційних книг, нудив світом, лічачи дні до чергової експедиції в район південних морів.
А друга частина його життя була вщерть насичена далекими мандрами, сонцем, вітрами, запахами моря, безмежними просторами. Він керував науково-експедиційним судном. Маршрути білого корабля під арказійським прапором виписували химерні вісімки навколо найвіддаленіших островів Тихого океану. Вночі над головою спалахувало сузір’я Південного Хреста…
Румовище великих портів дратувало його. Спокій наставав лише тоді, коли за сизим серпанком зникали береги Арказанії. Та через три—чотири місяці доводилося повертатися в осоружний офіс на тридцять восьмому поверсі. І знову він переступав на першу, не на таку вже й заманливу, не романтичну половину свого життя.
…Одного осіннього дня, коли йому особливо допікав сірий туман, змішаний з отруйними випарами автомобільних двигунів, задзвонив телефон. Вчений зняв чорну трубку, приклав до вуха і вислухав усе, що йому говорилося, повторюючи байдужим голосом одні й ті ж слова: “Так, сер! Слухаю, сер!” Потім поклав трубку, сів за стіл, замислився…
Через півгодини в кабінет зайшов молодик, привітався і сказав кілька слів. Вчений мовчки кивнув і пішов слідом за ним до швидкісного ліфта.
Автомобіль, виплутавшись із лабіринту міських вулиць, привіз їх у приміський ліс. З шосе звернули на путівець, вимощений бетонними плитами. Тут їх зупинили, перевірили документи…
Далі вони вже їхали без зупинок аж до шестиповерхового цегляного будинку, оточеного яскравими квітковими клумбами та акуратно підстриженими газонами. Врешті-решт вони опинились у просторому кабінеті. Літній добродій піднявся їм назустріч, потиснув обом руки і кивнув на зручні піногумові крісла.
— Концерн “Океанікс продюкс” пропонує вам взяти участь у виконанні однієї програми, — сказав поважно добродій. — Умови для вас дуже вигідні. Хотілося б, щоб ви ознайомились із програмою.
Господар кабінету тицьнув ученому в руки тонесеньку течку. Той перегорнув кілька сторінок і сказав:
— А як же Всесвітня конвенція, підписана представниками більшості країн?.. Генетичні експерименти нині можна проводити лише з дозволу спеціальної наукової ради при Організації Об’єднаних Націй. А його не так легко одержати. Треба довести експертам, що лабораторії фірми гарантують повну безпечність генетичних робіт для навколишнього середовища. А ще слід регулярно сповіщати спеціальну наукову раду про хід експериментів…
— Ми не збираємося панькатись із експертами, — мовив добродій у чорних окулярах. — Конкуренція диктує інші закони. Нам потрібна штучна жива істота, створена генетиками… Навіщо?.. Хай вона в необмежених кількостях продукує для концерну дешевий білок. І тоді ми переможемо у конкурентній боротьбі. Ми залучаємо вас до виконання початкової стадії робіт. Слід підшукати найбільш підхожий для генетичного схрещування вид водоростей та вид зоопланктонної тваринки. А конкретніше завдання, покладене на вас, сформульоване наприкінці програми.
— Я одразу ж відмовляюсь! — вигукнув учений.
— А ви ще подумайте. Не треба поспішати. Зважте на те, що інакше концерн перестане фінансувати ваші програми. Запропонуємо ці гроші тим, хто погодиться виконати наше невеличке прохання. Маємо вже на прикметі таких людей… Отож мисліть ширше, тверезіше. Практично жодної небезпеки не існує. Я повторюю: практично… А теоретично? У вас після народження був один із багатьох мільйонів шансів стати президентом нашої країни, але, зрозуміло, ви ним не стали і не станете. Не кваптеся з остаточною відповіддю.
Опецькуватий добродій у чорних окулярах не жартував. Якщо правління концерну припинить фінансування деяких наукових програм, то майже всі колеги вченого стануть злидарями, безробітними. їхня фортуна розсиплеться, мов картковий будиночок. Почнуться пошуки нового місця, відвідини біржі праці, з’явиться розпач в очах…
А яка ж доля спіткає його? Доведеться залишити кабінет на тридцять восьмому поверсі хмарочоса, втратити незалежність, самоповагу, авторитет. Можна, зрештою, перейти в університет. Почати все знову… Але ж не той вік! Прощайте пасати, лоно океану, скрип лебідки, запах водоростей і риби. Місто схопить його в свої задушливі обійми і вже ніколи не випустить. Кому ж не зрозуміло, що без грошей цього самовпевненого добродія їхня лабораторія, що утримується за рахунок пожертвування, не проіснує й трьох місяців. Держава не дасть таких коштів.
А, дідько з ним! Доручення концерну “Океанікс продюкс” не таке вже й складне. Роботи на три—чотири місяці — не більше. До того ж, безпосередньо він не братиме участі в генетичних експериментах.
Приблизно так міркував учений, погодившись виконати замовлення концерну. Власне кажучи, порушить Міжнародну конвенцію хтось інший, а не він. Його справа — десята!
…Проведені похапцем генетичні експерименти не завершилися успіхом. Створена генетиками штучна жива істота продукувала настільки отруйні речовини, що навіть змінювала код спадковості піддослідних тварин, які харчувалися нею в лабораторії.
І раптом зникли будь-які натяки про перебіг надзвичайного експерименту. Члени правління концерну удавали, ніби вони й уявлення не мають про таємні генетичні роботи на архіпелазі Танео. Із сейфів зникли всі документи. Вчений не на жарт стурбувався. Штучну живу істоту потрібно було негайно знищити, забезпечивши при цьому максимальну безпечність. Та ніхто не хотів чи не міг відповісти на його запитання.
І вчений негайно прибув на архіпелаг Танео. Дон Блаєр сказав йому, що експерименти відповідно до вказівки з Арказанії припинені, а контейнери із популяціями штучної істоти сховані в безпечному місці. Правління концерну “Океанікс продюкс”, намагаючись уникнути будь-якого розголосу про секретну програму, наказало, так би мовити, швидко “сховати кінці у воду”. Для розробки методів цілковитого знищення штучної істоти не вистачило часу і коштів.
Вчений знав, де розташоване те “безпечне місце”. В океані, неподалік од архіпелагу Танео, де невеличка долина віддавна слугувала співробітникам науково-дослідної станції “сміттєвою ямою”. А між тим, штучна істота, впавши в анабіоз, могла проіснувати навіть у свинцевій домовині цілі десятиріччя.