Хлопець спочатку не повірив своїм очам. Кліпнув кілька разів — корабель не зникав. Тоді акванавт, знову забувши і про інструкцію, і про всі свої біди, побрів до округлого борту. Корабель навдивовижу зберігся, дерево витримало гірко-солоні поцілунки морської води. Дошки всуціль покрились сизою зернистою шкаралупою, ніби взялись інеєм. Судно в довжину сягало метрів тридцяти. На дошках подекуди збереглися рудуваті плями від зотлілої мідної обшивки.
Олег зрозумів, чому так добре зберігся корабель. На трикілометровій глибині майже немає червів-деревоточців. Дуже мало випадає тут і органічних речовин, тому судно й не занесло намулом. Кому ж належав цей корабель, схожий на галеру? Адже Середземне море розташоване в іншій півкулі — за двадцять тисяч кілометрів звідси. Поки що не існує жодних доказів, які б свідчили про те, що фінікійці, греки чи римляни виходили в Тихий океан. Так, це була галера, вона плавала проти вітру за допомогою весел. Коли вона затонула? Що везла? У трюмі, можливо, збереглися рештки вантажу…
Олег простяг руку і доторкнувся до деревини. Відчував, що “ноги” давлять якісь черепки. І раптом могутній поштовх струсонув апарат. Пронизливо заголосила сирена, перед очима акванавта водночас спалахнули всі індикатори. Олег на мить ніби осліп. Та відразу спрацювала система стабілізації, і металевий велетень втримався на ногах. Але другий, ще могутніший поштовх похитнув акватрон. Хлопцеві здалося, що під ним розверзлася земля. Сирена верещала, немов поранений звір, і акватрон похилився набік. Шолом з біоелектричними фіксаторами, одягнений на голову Олега, вдарився об ребро шиї капсули. Різкий біль пройняв усе тіло хлопця, чорна пелена туманила очі.
…Отямився хлопець через кілька хвилин. Поки виходив з оціпеніння, озвався апарат гідроакустичного зв’язку. Автоматичний дешифратор перекладав знаки азбуки Морзе:
“Всім, хто мене чує! Арказійський вчений Пітер Рід благає повідомити капітана французького судна “Жюль Верн” професора …….. (ім’я та прізвище транслювалися дуже нерозбірливо), що він перебуває на острові Пата-Нуї. Просить не вірити чутці, що він прокажений. Професор …ссар знайде спосіб віддячити тому, хто передасть йому це повідомлення”.
Автоматичний дешифратор кілька разів прошамкав цей текст байдужим металевим голосом, а потім затих. “Що за маячня? — подумав Олег. — Верзеться казна-що”.
ЗУСТРІЧ У БЕЗОДНІ
Хоменко спершись на парапет басейну, дивився, як бавляться у воді Квік та Люсі. Дельфіни штовхали один одного писками, з оглушливим ляскотом били по воді хвостами, пірнали, виринали, здіймаючи рої бризок. Від їхньої метушні вода в басейні мало не перехлюпувалася через край.
Акванавт вимкнув гідрофони та дешифрувальний пристрій і не знав, про що ж гомонить між собою ця симпатична пара. Чув лише якийсь невиразний свист, попискування, похрюкування…
Він знав, що незабаром розлучиться із Квіком та Люсі. А вони так потрібні на біостанції. На невеликих глибинах дельфіни охоче допомагали акванавтам, заганяючи рибу в сіті. Шукаючи нові перспективні райони риболовлі, біологи вивчали продуктивність різних ділянок екваторіальної зони Тихого океану. Раз у раз доводилося брати контрольні вилови. Коли Усольцев та Хоменко виходили в аквалангах на дно, кожного з них супроводжував дельфін. З таким ескортом не страшні акули та мурени.
І ось тепер доведеться з ними розлучитися. Тихоокеанським рибникам запотрібнилися “інтелектуальні” пастухи. В Японському та Охотському морях вже стали до ладу перші рибо-ферми, на яких вчені реалізовують програми штучної відгодівлі мешканців моря. Вузькі й довгі затоки відгороджені від морського плеса і розбиті тонкими та міцними сітками на своєрідні квадрати — “пасовища”. Косяки риби треба перегонити з квадрата в квадрат. Для цього якраз і потрібні дельфіни. Звичайно, на “пасовищах” вирощували ще й високоврожайні водорості — поживу для риб. Зрозуміло, без дельфінів і там не обійтись.
На трикілометровій глибині дельфіни не могли стати в пригоді акванавтам. Кілька днів поспіль тварин не випускали з басейну, і вони розважались, як тільки вміли. Коли самець відпочивав, самка чатувала. Потім їхні ролі змінювалися. Голос інстинкту владно промовляв і в цих тваринах, які вже отримали від людей добру “освіту”. Навіть тут, у пластиковому басейні, наповненому відфільтрованою водою, він ще говорив на повний голос. Дельфіни ніби продовжували вести сповнене всіляких небезпек життя…
Хоменко розумів, що, попри всю цю метушню, тварини дуже нудьгують. Тому він кілька разів на день приходив у дельфінарій і намагався розважити своїх вихованців. Час годівлі уже минув. Начальник біостанції втомився, і йому не хотілося змушувати тварин виконувати якісь вправи із програми дресирування. Він спостерігав за дельфінами, а вони, не припиняючи своєї гри, у свою чергу, зирили на нього. Хіба ж це не добрий відпочинок — посидіти отак непорушно хвилин з десять біля парапету. Але останніми днями все менше й менше було вільного часу.
У дельфінарій зайшов Усольцев.
— Тобі не здається, — звернувся він до Хоменка, — що в хлопця псується характер?
— Ти про Олега? Поки що я задоволений ним.
— Я завжди потерпаю, коли Олег виходить на дно! — мовив Усольцев. — І як ти тільки наважився його взяти?
— А я не шкодую. Хлопець посів перше місце на Всесоюзній шкільній олімпіаді з морської біології, — відповів Хоменко. — Ми в його віці не знали й десятої частини того, що тямить він. Через кілька років країні будуть потрібні сотні акванавтів. І зваж на головний приз, завойований ним… Участь у серйозній науковій експедиції! З іншого боку, хлопець — чемпіон міста з плавання й непоганий аквалангіст. Цілком доріс, щоб впоратись з акватроном. Як на мене, Олег непогано допомагає нам. Вважаймо, що на борту не троє, а четверо дослідників.
Акванавти повернулися в зал керування. Два телеекрани були погашені, на третьому, бічному, мерехтіли кадри з безкінечного фільму про життя глибоководного світу. Довга тонка риба-вудильник підстерігала жертву, розмахуючи гнучким спинним плавником із світлою плямою на кінчику…
Бортінженер Воронцов сидів у кріслі за пультом і записував на планшеті результати гідролокації дна.
— Олег не виходив на зв’язок? — запитав Хоменко.
— Ще ні, чекаю його виклику з хвилини на хвилину.
— Він мав би вже повідомити про себе, — сказав Усольцев, глядячи на годинника.
У цю мить зазумерила радіостанція. Хоменко натиснув відповідну кнопку — металевий передзвін припинився. Натомість в зал посипались сухі, різкі звуки азбуки Морзе. Кілька разів повторювалось перше розпачливе слово.
— Та це ж сигнал СОС, — мовив розгублено Хоменко, накладаючи на голову нікельовану пругку дугу з навушниками, — хтось поблизу зазнав катастрофи.
За хвилину він записав радіограму на аркуші паперу. Троє акванавтів припали очима до кострубатих рядків: “СОС! СОС! СОС! З борту грецького корабля “Геркулес”. Сталося нещастя. Зчинилася паніка. Поспішайте на допомогу! Наші координати…”
— Кілометрів за двісті. Встигнемо! Що там у них — пожежа, вибух, підступний риф? — висловлював здогадки Воронцов. Та рація мовчала. Невидимий електромагнітний міст, один кінець якого завдяки радіобую занурився аж на трикілометрову глибину, одразу ж розірвався. Лише ледь-ледь жевріли індикатори. На роздуми акванавтам лишалось кілька хвилин.
— Треба мерщій спливати, — мовив Хоменко. — За таких випадків баритися не можна.
— А Олег? — нагадав Воронцов.