“Цілком можливо, що Біллі Роджерс і є той агент натуралістів, — подумав Роні Купер. — Він виконав своє завдання й зник. Тоді шукати його сліди треба у найближчому натуралістичному клані, на Шерфілдських болотах. Він не міг його обминути”.
V
Вертоліт рвучко зупинився і повис над землею. Машину огорнула щільна темрява. Купер крізь окуляри інфрачервоного бачення оглянув місцевість. Похмура горбкувата рівнина на сході переходила в зарості очерету. Де-не-де виблискували плеса озер. І повсюди ями та канави, ніби гігантський кріт покопирсався в земному лопі. Років тридцять тому тут відкритим способом видобували вугілля. Та швидко вичерпалися не такі вже й багаті поклади. Залишену людьми територію поступово зайняла дика рослинність. Ями стали озерами. Пагорби вибраної породи вкрили кропива, чортополох, будяччя. Бур’ян досягав людського зросту. У новітніх джунглях розплодилося багато гризунів, ящірок, жаб. Культурні рослини уникали пережованої сталевими щелепами бульдозерів землі, отруєної випарами бензину та мастила.
На місці покинутих виробок поселились натуралісти. Колишнє шахтарське селище стало “столицею” найбільшого в графстві Ландтеррі клану. Тут, серед боліт, жило триста чоловік.
Вертоліт уже перетнув той невидимий кордон, що відокремлював оаз натуралістів од навколишнього світу. За ним уже діяли свої закони, жорстокі й незрозумілі добропорядним ландтерцям.
— Нікого не бачу, — сказав Купер.
— Чудово! Останнім часом вони не виставляють дозорців, — відзначив поліцейський чиновник. — Маєте нагоду побачити їхнє гніздо.
Купер не обізвався. Густа темрява, схожа на велетенський цвинтар місцевість пригнічували його. Чи ж не суцільне божевілля? Натуралістського агента, ясна річ, треба виявити за будь-яку ціну. Але ж це справжнісіньке пекло! А тут ще й чутки про дикі ритуали, які справляють натуралісти під час оргій. Який ризик! Але назад вороття не має.
— Треба йти, — мовив сухо Купер.
Пілот вертольота натиснув кнопку на ледь освітленій панелі управління. Ілюмінатори запнули темні штори. Тепер можна увімкнути електричне освітлення. Поліцейський інспектор і Купер заходилися похапцем перевдягатись. З якої, в дідька, матерії пошиті ці лахи?! Шеф “Ескадрону милосердя” здавався надто жалюгідним у довгій сорочці та коротесеньких штанях. Інспектору, навпаки, личив одяг натуралістів. Він виглядав у ньому ще вищим, ще стрункішим…
— Вибачте, пане професоре, але у вас дуже збуджене обличчя, — несміливо зазначив інспектор. — Натураліст має бути збайдужілим до всього світу і заглибленим у самого себе.
Купер здригнувся, почувши цей титул — “професор”. Так, колись він був професором соціальної психології одного з найбільших університетів країни. А потім Спілка соціальних реформ доручила йому організувати “Ескадрон милосердя”.
— Що ж робити?
— Невеличка ін’єкція подіє на м’язи обличчя. Ми часто користуємось цим препаратом для маскування.
— Згоден!
Інспектор зламав кінчик невеличкої ампули. Купер засукав рукав. Щось тепле-тепле запульсувало під шкірою руки.
— Хвилину побудьте без руху, — сказав інспектор. — Хай розсмокчеться препарат.
Купер кивнув головою і заплющив очі…
— Можете поглянути на себе в дзеркало.
Шеф “Ескадрону милосердя” довго розглядав своє обличчя. На щоках проступили жовті плями, лоб перекреслили дві вертикальні зморшки, крила носа трохи запали.
Вони вистрибнули з вертольота на землю і відійшли на кільканадцять метрів од машини. Позаду ніби вітерець війнув: чорний вертоліт злинув угору і зник…
— Пілот чекатиме на нас тут о шостій. Часу вистачить, — байдуже мовив інспектор.
Навряд чи виплутався б Купер самотужки з похмурого лабіринту канав, пагорбів, терас. Він весь час перечіпався через якісь труби, спотикався, мало не впав у шурф. Інспектор врешті-решт взяв його під руку і повів за собою, мов малу дитину.
“І на якого дідька мені такі пригоди?” — зі злістю думав шеф “Ескадрону милосердя”.
Вони йшли хвилин з двадцять, а потім інспектор зупинився. До них долинув голос людських голосів.
— Нічому не дивуйтеся, — прошепотів інспектор на вухо Куперу. — Втім, вони ніколи особливо не цікавляться відвідувачами.
…Під величезним дощаним дахом сидів гурт обірваних людей — чоловіків, жінок, дітей. Посередині завзято сичало і стріляло навсебіч іскрами напівзгасле вогнище. Червонувате світло вихоплювало з пітьми пелехаті бороди чоловіків, довге скуйовджене волосся жінок. Мало не біля самісінького жару бабралися зовсім голі діти і скавчали, мов собачата.
Натуралісти саме вечеряли. Купер, напруживши зір, розгледів в їхніх руках картоплю, гриби та невеличкі рибинки, нанизані на тонесенькі палички. Завзято працювали щелепи. Орда жувала і глитала їстиво, не звертаючи уваги на гостей, які стояли біля вогнища.
Інспектор виставив одну ногу вперед і заклав руки за спину. Купер своєю поставою також намагався вдавати, що й він цілком спокійний. Уважно розглядав натуралістів. Дійшов висновку, що ця хижа під широким дахом правила їм за своєрідну спільну їдальню. Не помітив тут столів, стільців, жодної подоби ліжок.
Шеф “Ескадрону милосердя” вперше бачив орду натуралістів. Ким же були колись ці люди, де жили? Погляд Купера раз у раз зупинявся на інтелігентних обличчях з витонченими рисами. Оцей, мабуть, був учителем. Його жестам притаманні стриманість і велике почуття самоповаги. Так поводять себе ті, кому тривалий час доводиться бувати в центрі загальної уваги. А той… може, інженер, може, математик-обчислювач. Принаймні має якісь стосунки із точними науками. Вони обоє жили колись у великому місті, ходили на роботу, приносили додому платню. Чи були колись щасливими ці люди? Навряд…
Електромобілі зігнали їх з вулиць у підземні переходи. Хмарочоси ховали від них сонце. Бетон, асфальт і піногума закували землю під їхніми ногами. Місто стало залізобетонними хащами, ще жахливішими, ще зловіснішими, ще згубнішими, ніж найдикіша південноамериканська сельва.
А потім їх спіткала катастрофа: надійшла поштова картка, що сповіщала про звільнення з роботи. їхній, на перший погляд, впорядкований світ розсипався, мов картковий будиночок. Вони опинилися за бортом життя. Допомога з безробіття давала їм змогу якось існувати, не боячись наглої, голодної смерті. Але їм забракло чи не найголовнішого — роботи, активної діяльності, можливості самовираження, відчуття власної значимості, спілкування з людьми. І тоді вони залишили залізобетонні хащі, де ними ніхто не цікавився, ніхто їх не потребував, і зібралися на цій сплюндрованій багато років тому землі. І стали потрібними один одному. Заходилися садити картоплю, ловити рибу, ящірок, птахів, збирати гриби. Так вони знайшли собі “роботу”. Відмовилися від машин. Користувалися лише найпростішими знаряддями з металу, дерева та каменю. Взяли з цивілізованого світу лопату, сокиру, голку, ніж. Мокли під дощем, мерзли взимку. Вечорами тулилися один до одного і горнулися до вогню. Так народжувався натуралізм.
Натуралістські клани часом розпадалися. Одні не витримували важких умов життя і поверталися в місто, другі ставали волоцюгами, треті хворіли і потрапляли до благодійницьких лікарень. Поліція і фермери переслідували натуралістів, руйнували їхні табори, цькували бідолах собаками. Над ними збиткувалися преса та телебачення. Так тривало до того часу, аж поки уряд зрозумів, що йому, власне, дуже потрібен цей рух! Безробітні залишають міста. Ну, й добре — менше мороки, менше проблем у муніципалітетів. Хто ж зацікавлений в тому, щоб вони ходили на демонстрації, домагалися роботи, голосували за кандидатів опозиційних партій? Хіба ж не ліпше для суспільства, коли зайва людність живе у болоті?!