— Мій давній друг Сем сказав, що ім’я та прізвище твого батька — Пітер Сноу…
“Я Сему цього не говорив, — блискавично подумав хлопець. — Хоча ні, я обмовився біля прохідної сіті. Але він тоді стояв далеченько. Як же він почув?”
— Де він працював? — не вгавав Купер.
— Він був ученим, працював у таємній лабораторії.
— От бачиш… Знову незрозуміло. Кажеш, що він був ученим. Чому я; йому заманулося жити в місті безробітних?
— Звідки ж я знаю, — сказав Девід. — Мене вже розпитували в поліції.
— А чому ти прийшов аж сюди? Чому ти впевнений, що твій батько тут?
Девід мовчав. Раптом він усе зрозумів: Сем і цей Роні Купер хочуть знати, де батько. Вони його шукають. А батько від них ховається. А Сем — не хто інший, як поліцейський шпиг! І яким же він був наївним, що сам навів поліцію на батьків слід.
— Бачу, що ти не хочеш відповідати, — мовив Роні Купер. — Твої справи нас не обходять. Я хотів тобі допомогти. Мушу пояснити тобі, що ми не знаємо всіх наших клієнтів на ім’я. Дехто, шукаючи притулку в сіті, називає себе по-іншому. Ми не допитуємося. У списках клієнтів не значиться Пітер Сноу. Але твій батько може жити й під іншим прізвищем. І це нас не турбує. Справжні імена всіх клієнтів знає тільки обчислювальна машина “Стелла”. З нею розмовляє кожен клієнт перед тим, як поселитися в сіті. Обманути її неможливо. Якщо хочеш, можеш сам розпитати її про батька. Я лишу тебе наодинці зі “Стеллою”.
— Гаразд! — відповів, трохи подумавши, Девід. — А коли батька тут немає, то ви відпустите мене з сіті?
— У нас вистачає клопотів і без тебе, — холодно відказав Купер.
…Девід зайшов до кімнати контакту разом із Роні Купером. Сем лишився в коридорі. Купер натиснув підряд кілька клавішів на пульті керування, увімкнув зумер. М’яке гудіння сповнило кабіну. Купер підсунув поближче до хлопчика широкі браслети-бинти й наказав:
— Одягни на п’ястуки рук і запитуй!
Тільки тоді, коли за Купером зачинилися двері, Девід запитав хрипким від нервової напруги голосом:
— Чи живе в сіті мій батько Пітер Сноу, колишній вчений, вік сорок п’ять років, невисокого зросту, волосся на скронях трохи посивіле, над лобом рідке…
На екрані замиготів напис: “Він називає себе Біллі Роджерсом. Де перебуває в цю мить — невідомо. Він зник із свого помешкання на Четвертій кільцевій”.
Раптом Девід відчув, як його тіло ніби пронизав струм високої напруги. У вухах задзвеніло. Хлопчикові здалося, що барабанні перетинки в нього от-от лопнуть. Він ледве не впав зі стільця. Та за мить отямився, підвів голову. Але його очі втратили блиск, стали тмяними. Голос, що линув зі стелі, про щось запитував хлопця. Девід відповідав. Розмова тривала недовго — хвилин з п’ять. Потім щоки в хлопця зарожевіли. Він широко розплющив очі, поклав руки на голову…
До кімнати контакту зайшов Роні Купер. Він розстебнув і зняв із п’ястуків Девіда браслети-бинти і допоміг йому підвестись.
— Ти втомився, хлопче, — сказав він. — Відпочинь.
VII
Роні Купер розумів, що він все ще тупцює на місці. Відіславши Девіда, він нашвидкуруч прослухав запис діалога між хлопцем та “Стеллою”. Девід не міг щось приховати: його волю паралізував ультразвуковий код покори. Людина, що сприйняла імпульси високої частоти, втрачає на певний час контроль над собою. Вона в такому стані відповідала на будь-які запитання, робила те, що їй веліли.
У таємних військових лабораторіях фізіологічний код, за допомогою якого до головного мозку надходить інформація, розбили на систему імпульсних команд. Це й був “ключ”, а фактично “відмичка” до психіки тієї чи іншої людини…
Поліція та служба безпеки країни вже використовували імпульсний ключ, коли допитували різних противників уряду. Спочатку поліцейські фізіологи складали імпульсограму арештованих, вивчаючи їхні психічні процеси. Це була довга й досить складна процедура. А “Стелла” підбирала “ключ” до мозку кожного клієнта буквально за лічені секунди. Код покори міг придушити будь-які заворушення в сіті. І це була найбільша таємниця “Ескадрону милосердя”, яку він мав охороняти мов зіницю ока.
Отож Роні Купер вірив у цілковиту правдивість відповідей Девіда. А сказав хлопець не багато. Він випадково почув одну фразу із розмови з якимось незнайомим чоловіком: “Я обов’язково мушу потрапити до сіті”. Потім хтось поклав хлопцеві записку в розкладене ліжко. Та цю записку ще раніше читав і навіть перефотографував агент служби безпеки Сем. Він дістав її з нагрудної кишені Девіда, коли той спав у наметі посеред Шерфілдського болота. Та чи досить цього, щоб хлопець вирішив шукати батька в сіті…
Шеф “Ескадрону милосердя” ніяк не зміг розвіяти свої сумніви. Адже батько хлопця Пітер Сноу теж розмовляв із машиною перед тим, як потрапити до сіті. І він зумів не тільки приховати від “Стелли” свої наміри, а й навіть змінив своє справжнє прізвище. Але ж Пітер Сноу був видатним ученим, одним із тих, хто розгадав велику таємницю природи — фізіологічний код. Він знав про нього незрівнянно більше, ніж поліцейські фізіологи. Та чи міг його син Девід ошукати “Стеллу”?
Звичайно, батько міг навчити сина, як не піддатися імпульсному ключу. Але навіщо тоді було посилати хлопця в сіті. Адже Девід фактично викрив батька, змусив його ховатися…
Ніколи ще Роні Купер не був такий безпорадний, як нині. Думки його плуталися. Агент служби безпеки Сем, безперечно, мав свою версію, але він поки що мовчав, збирав нові факти.
Роні Купер відчував, що у всіх, без винятку, його припущеннях бракувало проміжних ланок. Він мусив заповнити прогалини а обскакати Сема. Треба самотужки розгадати карколомну загадку. Тоді агента можна взяти в руки й диктувати свої умови.
Вночі варто порадитись зі “Стеллою”, а поки що слід оглянути кімнату в тому домі на Четвертій кільцевій, де жив Сноу. Треба зафіксувати всі речі на кіноплівці. Для “Стелли” важлива кожна дрібниця.
Купер завжди тішився, коли одягав уніформу службовців “Ескадрону милосердя”. На грудях широкої блузи багряніли літери “ЕМ”. Так, блакитний одяг пасував до його русявого волосся, зачесаного на проділ. У цьому одязі він завжди почував себе значно молодшим, бадьорішим.
Хоч би трохи відволіктись од неприємних думок. Але електромобіль мчав надто швидко. До того ж, сіті сплановано так, що від штабного хмарочоса до всіх житлових кварталів вели короткі вулиці-радіанти. Машину вів автомат. Купер зрідка притискувався чолом до прохолодного скла. М’які поштовхи ніби тамували нетерпіння. Збоку пропливали довжелезні будинки, схожі на вощані стільники з бджолиних вуликів. На брунатному тлі стін горіли чіткі квадрати вікон. Велелюдний мурашник сіті незабаром вкладається спати.
…Вестибюль був схожий на глибокий оцинкований колодязь. Пахло сирістю та затхлістю. Наглядач не сподівався, що шеф може прибути без попередження. Це добре, коли підлеглі бояться. Але ж не треба так розгублюватись.
— Викликати Брауна! — звелів Роні Купер.
Наглядач простягнув руку до відеотелефонної апаратури. На стіні спалахнув овальний екран. На ньому з’явилось обличчя Брауна, аналітика Четвертої кільцевої. Товстогубий, опасистий, майже зовсім лисий, він був схожий на кумедного, доброзичливого чоловіка з дитячих коміксів.
— Не доповідайте! — зупинив підлеглого Купер. — Їдьте мерщій сюди!
Через кілька хвилин повз двері з прозорого пластика промайнув силует електромобіля. Браун майже вбіг до вестибюля й виструнчився перед шефом.
— До ваших послуг, сер!
— Мене цікавить помешкання зниклого клієнта.
Вже у ліфті Роні Купер запитав аналітика:
— Чи хтось пам’ятає його?
— Як не дивно, розмови ще не скінчились. Клієнти не дають наглядачам спокою, розпитують, де подівся Біллі Роджерс. Дехто заходив і до мене. Я запевнив їх, що він залишив сіті. Не вірять…