Який же довгий коридор п’ятнадцятого поверху!
Десь там за його стінами світяться екрани телевізорів — цього прокляття “вільного” світу. Вони навівають клієнтам яскраві барвисті сни. На столиках у них лежать невеличкі цеглинки хліба та пластикові пакети з вечірнім супом.
Навіть найближчі сусіди по поверху не спілкувалися між собою. Та й про що вони могли розмовляти: життя одного, мов дві краплі води, нагадувало життя іншого. Кудись ходити, знайомитись, приятелювати… Навіщо зайві клопоти? Адже мине три—чотири місяці, і недавніх сусідів розселять в інших будинках. “Ескадрон милосердя” невблаганно тасував людські долі.
— Ось ця кімната, — тихо сказав аналітик Браун.
— Дякую, я зайду туди сам.
У кутку кімнати горбився пластиковий стіл на цибатих ніжках. Телевізор давно не вмикали. Вчений вочевидь не жадав барвистих снів. Йому було потрібне інше.
Купер підняв кінокамеру і натиснув кнопку. Стрічку перегляне “Стелла” і помітить те, що нікому б не впало у вічі. Потім шеф “Ескадрону милосердя” увімкнув одоратор — пристрій, який вловлює та розшифровує різні запахи. На що можна звернути увагу? Книги… Так, твори письменників минулого століття. Виявляється, Пітер Сноу мав власну бібліотеку. Книгозбірні сіті видавали клієнтам на руки лише комікси та фоторомани. Серйозні книги небезпечні. У людей, викинутих за борт життя, вони збурюють уяву та честолюбство. Як же Пітер Сноу зміг пронести чи провезти до сіті стільки книг? Як йому це вдалося?
Треба шукати таємні криївки. Дві гострі антени поповзли по стіні. На табло приладу ледь-ледь тремтіли стрілки. Під ногами скрипів ситоліноліум. Нічого немає! Та лишалася ще стеля. Чорні вусики на кінчиках антен засновигали по сухому тинку. Даремно!..
У кімнаті контакту Роні Купер нетерпляче чекав, поки “Стелла” прочитає та обмізкує записи портативних криміналістичних приладів. Чого він хвилюється? Поки що… І враз низка індикаторів на панелі заграла різнобарвними вогнями. На екрані з’явилося зображення кімнати Пітера Сноу. Потім між столом, ліжком та стільцями попливли тіні. Вони нагадували привидів із фільмів-жахів про далекі часи середньовіччя. На довгих пласких тулубах метелялись кулеподібні голови, руки злітали на всі боки, мов щупальця.
А третя тінь була непорушною. Людина, якій вона належала, була, очевидно, невисокою. Приблизно такою, як Пітер Сноу. Дві інші безперервно рухалися. Люди, які їх лишили, судячи з усього прагнули в чомусь переконати Пітера Сноу.
Зображення стало чіткішим. Обриси однієї з тіней свідчили про те, що людина, яка лишила свій примарний відбиток у кімнаті Пітера Сноу, була одягнена в уніформу “Ескадрону милосердя”. Роні Купер аж ніяк не здивувався. Так воно й мало бути…
“Стелла” точно визначила час, коли троє змовників зібралися в квартирі Пітера Сноу. Годинник тоді показував двадцять хвилин на першу ночі. Трос чоловіків радилися через дві години після того, як син Пітера Сноу підійшов до воріт сіті і назвав ім’я батька.
Нейронна машина вже більше нічого не могла розповісти Куперу. Далі шукати розгадку таємниці міг тільки людський розум.
Вранці Купер розмовляв із агентом служби безпеки Семом. Ніякої сенсаційної новини той не приніс.
— Ваше сіті, — говорив Сем, — це бомба сповільненої дії, підкладена під наш уряд. Якщо про вашу “Стеллу” дізнається громадськість країни, здійметься страшенний галас. А незабаром відбудуться вибори до парламенту. Обов’язково хтось грітиме руки на ваших прорахунках…
— Кожна велика фірма мас свій обчислювальний центр, — буркнув Купер. — Ми не змогли б керувати сіті без “Стелли”.
— Я маю на увазі інше. Ви застосовуєте імпульсний код, щоб забивати памороки своїм клієнтам. Навіть ми, працівники служби безпеки, рідко використовуємо його, щоб комусь розв’язати язика.
Розмова дратувала Купера. Навіщо цей тон прискіпливого вчителя? І він сказав сердито:
— А це ще треба довести.
— Пітер Сноу добре знає, що таке фізіологічний код та імпульсний ключ, — посміхнувся Сем. — Він доведе. Ради цього він і проник до сіті.
— Хай спробує вийти з нього.
— А якщо його тут вже немає? Що ви тоді робитимете?
— Все заперечуватиму. Доказів у нього не-мас.
— Уявіть собі, що сюди приїде комісія від парламентської фракції опозиційної партії. А Пітер Сноу буде серед її членів…
— Що ви мене лякаєте, — холодно мовив Купер. — Якщо навіть так і станеться, то в нас вистачить часу, щоб знищити всі сліди.
VIII
Девід мовчки зайшов до своєї кімнати. Не знав, що робити далі. Після розмови з Роні Купером та дивовижного контакту зі “Стеллою” він зрозумів, що його використовують як пішака в чужій підступній грі. їм потрібен не він, а батько. А той вочевидь ховається і від Роні Купера, і від Сема…
Повертаючись із штаб-квартири “Ескадрону милосердя” до свого тимчасового помешкання, хлопець відчував, що за ним стежать. Серед натовпу байдужих до всього клієнтів він помітив двох чоловіків із сторожкими очима. Де б хлопець не ходив, неодмінно ловив на собі їхні пильні погляди.
Девід вирішив до ранку не виходити з кімнати. Та й тут його не лишили в спокої. Десь у підлозі чи в стіні помешкання був вмонтований мініатюрний мікрофон. А можливо, його ще й знімають на плівку за допомогою невидимого телеоб’єктива.
Дві чи три години хлопець просидів, безтямно дивлячись у вікно. Натовп на площі розходився. Денні розваги клієнтів закінчилися. Наступна частина програми, відлагодженої, мов точний годинниковий механізм, — вбога вечеря, телевізор і сон.
Девід увімкнув електричне світло. Люмінісцентна лампа в стелі по спалахнула. Хлопець натиснув на клавішу настільної лампи. Раптом на абажурі з’явився напис, ніби намальований червоним олівцем: “Доде! Зніми сорочку, залиш її в кімнаті, одягни куртку й вийди на подвір’я”.
“Доде” — це було пестливе прізвисько Девіда. Так його називав батько. Хлопець ще раз поглянув на сяючу парасольку абажура. Але напис уже зник. Людина, що написала ці слова, була знайома з правилами конспірації. На прозорому склі не лишилося жодних слідів.
“Доде!” Це був поклик батька. Хлопець нашвидкуруч перевдягнувся. Потім вийшов у коридор. Оглянувся навсебіч. Не побачив нікого. Кому він потрібен, окрім шпигів, у цьому величезному будинку, населеному мертвими душами? З’їхав ліфтом на перший поверх. Внизу, в тіні, стояв якийсь чоловік. Хлопець ковзнув по ньому поглядом. Він не боявся. Батько кликав його. Чоловік підступив ближче й прошепотів: “Девід, йди за мною”.
Ця мандрівка запам’яталася Девіду на все життя. Він прошкував за своїм провідником. Вряди-годи озирався. “Хвоста” не помічав. Та за ним, звичайно, непомітно стежили. Але це вже було йому байдуже. Зараз він побачить батька!
Провідник зупинився біля високого баштоподібного будинку. За своєю архітектурою він відрізнявся від пласких довгих коробок, де жили прості клієнти.
— Піднімайся ліфтом на п’ятнадцятий поверх, — сказав провідник. — Шукай двері з вицяцькуваним ромбом. Там на тебе чекають.
Чоловічок щез, ніби й не було його. Ліфт підняв Девіда на п’ятнадцятий поверх. Ось і двері з ромбом. Вони відчинилися й пропустили Девіда всередину…
У вітальні сидів батько. Він помітно схуд. Хлопець кинувся йому в обійми. Стояли якийсь час, мовчки притискуючись один до одного. Потім батько обережно посадив Девіда в крісло.
— Як ти знайшов мене?
— Ти ж залишив записку… Я здогадався, де ти перебуваєш. Знав би, що я пережив, доки дістався сюди…
— Яка записка?.. Жодної записки я не писав, — здивувався батько. — Я не хотів втягувати тебе в небезпечну операцію. Покажи мені записку!..
Хлопець поклав руку на груди й раптом згадав, що лишив сорочку в кімнаті.
— Я забув, — сказав він. — Вона в кишені сорочки…